Мотив самотності в поезії Тараса Шевченка періоду заслання

Федорова Яна

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Творчість Тараса Шевченка періоду заслання породжена тяжкими переживаннями, безправним становищем, самотністю, тугою за волею й рідним краєм. Лірика цього періоду вражає глибиною почуттів.

До питання дослідження поезії Тараса Шевченка періоду заслання звертались О. Багрій, Л. Новиченко, В. Смілянська, В. Бородін, Н. Чамата. Безперечно, кожен дослідник трактує лірику митця по-своєму, проте цей аспект залишається актуальним у літературознавчому вивченні.

Мета нашої статті: дослідити, яким чином передано стан самотності Тараса Шевченка в період заслання.

Десять років солдатської неволі з царською забороною „писати i малювати” – найтрагічніша сторінка життя Тараса Шевченка. Сувору заборону митець порушив одразу. Дослідники зауважили: „Правда, малювати було нічим і ні на чому, зате писати він продовжував i надалі. Все написане ним у засланні Шевченко назвав „невольничою музою” [1, с. 48].

Вечорами, самотній, з тяжкими думами на серці, виходив Тарас Григорович за стіни фортеці в степ: „На серці страшна туга, а я себе жартами потішаю. А все це робить зі мною надія. Не вішатися ж і справді з-за якого-небудь п’яниці батька-командира і гідного секретаря його” [2, с. 662]. Поетична творчість була для Шевченка втіхою, розрадою, тим чи не єдиним співрозмовником, якому поет сповідався в найпотаємнішому у своїй душі, навіть у власних слабкостях. Віршем Шевченко перемагав нудьгу, самотність i відчай.

Як зойк душі поета читаємо рядки у вірші „Не для людей, тієї слави”: …З-за Дніпра мов далекого / Слова прилітають. / І стеляться на папері, / Плачучи, сміючись, / Мов ті діти. І радують / Одиноку душу / Убогую. Любо мені. / Любо мені з ними, / Мов батькові багатому / З дітками малими… [3, с. 176].

З вірша ми бачимо, що нікому поскаржитися самотньому письменнику на свою долю. Єдина відрада для нього – написання віршів. Цей твір інтроспективного плану. I це цілком природно, бо саме життя поета-засланця – його самотність, інтенсивність переживань, які він долає, виливаючи почуття на папері, спонукали його до самоаналізу y творчості.

„Під впливом непривітних людей i ще більше непривітної природи киргизьких степів, – писав I. Франко, – він заглиблюється у своє нутро, аналізує себе самого i виливає на папір свою власну журбу i муку. Період другої неволі поета (під першою Франко розумів роки кріпацтва) – се період ліричних пісень, почасти особистого змісту, хоч i з широкою політичною та соціальною закраскою” [4, с. 32].

У вірші „Думи мої, думи мої” 1848 року „думами” поет називає вісті з України, які є єдиним зв’язком з рідною землею. Це крик-сум за рідним краєм: Думи мої, думи мої, / Ви мої єдині, / Не кидайте хоч ви мене / При лихій годині… [5, с. 175].

Тарас Григорович благає, щоб у таку скрутну, самотню мить, думи приходили до нього, не залишали наодинці.

„Добро, у кого є господа” – вірш Тараса Шевченка, який належить до елегійної, сповідальної лірики періоду перебування поета на Кос-Аралі. У вірші висловлюється гіркота та жаль поета, спричинені загостренням відчуття забутості, самотності, сирітства. Приводом до написання цієї поезії послужила відсутність листів Шевченкові в черговій пошті, що надійшла в експедицію: … З Ватаги письма принесли / I всі тихенько зачитали. / А ми з колегою лягли / Та щось такеє розмовляли. / Я думав, де б того добра, / Письмо чи матір взять на світі… [6, с. 165].

Життя без родинного тепла, пристанища оцінене поетом як безрадісне, безбарвне: „так собі якось жилось”. Шевченкознавець Ю. Івакін підкреслює: „Особливо загострюється це переживання „в чужій далекій стороні”: „пристанище, господа” в контексті вірша втілюють у собі образ „оптимуму” існування – це наявність родини, рідного вогнища, притулку у світі” [7, с. 102].

У творі втілено мотиви, характерні як для періоду заслання (чекання листів як звістки з волі, як єдиної розради невольника), так i для всієї лірики Шевченка: сирітство, самотність, мрія про родину, про власну хату як надійній притулок у неприхильному світі.

Літературознавці зазначали, що лірика Шевченка періоду заслання характеризується переважанням метонімічної поетики, предметної, взятої здебільшого з буденного навколишнього світу образності. Це стилістика простого, але яскраво індивідуального тропу. У вірші „Мов за подушне, оступили” привертає увагу опредметнення тих чи інших станів душі: „мов за подушне, оступили”, „нудьга i осінь”, „щоб та печаль, не перлася, як той москаль, в самотню душу”.

Таким чином, у поезії періоду заслання Тарас Шевченко передає стан самотності через почуття ліричного героя. Лірика набуває рис екзистенціалізму. Ліричний герой переживає кризову ситуацію, що посилюється станом неволі. Переважають мотиви забутості, безвиході, сирітства. Автор вдається до інтроспекції, щоб підкреслити трагізм ситуації.

Література

1. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання / Ю. О. Івакін. – К. : Наукова думка, 1984. – 237 с. 2. Колесник П. Безсмертний кобзар / П. Колесник. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1961. – 74 с. 3. Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 6 т. / Тарас Шевченко. – К. : Державне видавництво літ-ри, 1975. – Т. 6. – 476 с.

У статті досліджено відбиття стану самотності в ліриці періоду заслання Тараса Шевченка. Лірика набуває рис екзистенціалізму. Ліричний герой переживає кризову ситуацію, що посилюється станом неволі. Переважають мотиви забутості, безвиході, сирітства.

Ключові слова: самотність, заслання, лірика, криза.