Галерея шевченкових образів
Межинська Юлія
Луганський національний університет імені Тараса Шевченка
***
Циганко, ворожи мені на долю
(тобі повільно руку простягну).
„Чи буде вільна... вільна воля? ” –
Тихесенько у тебе розпрошу.
– Скажи мені, чи буду я щаслива,
Чи я колись спокійно буду жить,
І чи для кого буду я красива,
Й чи буде хтось, колись мене любить?
Вуглини чорні – у циганки очі
Чомусь, як й макові вуста, мовчать.
– Чому ж бо сниться він мені щоночі,
Чому мовчиш, чом на губах печать?
Циганко, ой циганко чорнобрива,
чому мовчиш ти, серденько моє,
Чом зникла твоя посмішка красива,
Чому ховаєш ти чоло своє?
Виблискує проміннями на сонці
Її намисто, наче золоте.
Питалась я, мов шибками в віконці,
але вона чомусь від мене йде.
Чому ти йдеш така сумна від мене,
Так і не давши відповідь мені?
Я так проміннями схилялася до тебе,
Але чому так байдуже тобі?
Вона змовчала. Чи воно на диво,
Що так пішла. Чи в радість, чи в журбу?
Намисто сяяло на сонці так красиво
Приреченій на горе у раю?
Й заклякла я порогами до стелі,
Благанням ніжним, вірою в вікні,
Відлунням тихим у пустій капелі
Й думками з пориваннями душі.
* * *
Марку Вовчку
Чиєсь мовчазне божество,
Чиясь незавершена казка,
А може, для когось добро,
А може, для когось указка.
Вдивляюся знову в портрет –
У тихій вечірній зажурі
Немов хтось стискає кларнет,
Так стислась душа у задумі.
Ті очі (якби то хто знав!),
Які вони думи співали,
Красиві ті очі і стан –
Кого вони не чарували?
В очах тих Горпина рида,
Губами співає Устина
І хтось там про волю пита,
Й когось зігріває хустина.
Нащо їй корона і трон?
Навіщо вінок з лавру листя –
Їй поле дарує поклон
Й пташками розноситься пісня.
У цей чорно-білий портрет,
Що різко кидається в очі,
Немов би в окремий буклет,
Вдивляюся до полуночі.
***
Чиїх батьків, чиї ми діти,
Чиє життя, чиї жита,
Чиї цвітуть на стелі квіти
Й проходять мимохідь літа?
Блукають зорями тумани,
Блукають в темряві думки.
Про них напише хтось романи,
Але цей хтось чи будеш ти?
Чи буде думкою потуга
В невідворотній тиші
З собою поряд бачить друга,
Який всміхається тобі?
Чи досить сил і досить волі
У руку знову ручку взять?
О ні, ти будеш ждати долі
Для того лиш, щоб не писать…
Поетичними творами авторки представлено її візію творчості Тараса Шевченка: настрої смутку від почуття кохання, очікування щастя; образ Марка Вовчка – духовної доньки митця; алюзії на його твори періоду заслання.
Не поет – бо це ж до болю мало: образ Шевченка в поезії Є. Маланюка
Той не поет, Хто не відчує спраги змагання.
Хто затаїться в башті мовчання, Як анахорет.
Микола Вороний
Кожна епоха по-своєму прочитує ті мистецькі твори, які становлять „золотий фонд”, або ж класику тієї чи іншої народності, чим власне і забезпечується діалог часів. Не дивно, що твори Шевченка також піддавалися спробі модерного прочитання. Особливе зацікавлення в цьому плані становлять твори митців ХХ століття, зокрема Євгена Маланюка. Далеко не останнє місце посідають постать і творчість Шевченка в публіцистиці Євгена Филимоновича, проте об’єктом нашої наукової розвідки стали ті зразки поетичної спадщини митця, що присвячені Тарасу Григоровичу, зокрема поезія „Шевченко”.
Мета розвідки – визначити особливості потрактування мистецької спадщини Шевченка, ставлення Маланюка до постаті митця.
Поезія Є. Маланюка „Шевченко” була написана 1930 р. і ввійшла до збірки „Земля і залізо”. У цьому вірші Євген Филимонович роздумує над значенням мистецького здобутку Тараса Григоровича, намагається визначити важливість його діяльності і як творчої особистості, і як представника суспільства.
Вірш складається з трьох чотиривіршів, рядки яких поєднані перехресним римуванням, та одного двовірша із суміжним римуванням.
„Не поет – бо це ж до болю мало, / Не трибун – бо це лиш рупор мас, / І вже менш за все – „Кобзар Тарас” [2], – так пише про Шевченка автор. І дійсно, багатогранна діяльність Тараса Григоровича не дає нам права назвати його лише поетом, оскільки він ще й етнограф, автор підручників, художник, гравер тощо. „Рупором мас” його також важко назвати, бо митець не стільки виголошує бажання та наміри своїх співвітчизників, скільки показує реальну картину життя українців, висловлює своє ставлення до цього явища та занепокоєння, яке подекуди переходить у відчай. Життєвий шлях Шевченка є ствердженням того, що кожна людина повинна прагнути вдосконалення, а обдарована – просто зобов’язана. Людина, яка зупиняється у своєму розвитку, морально помирає. А тому назвати Шевченка співцем народним, тобто „Кобзарем” також не можна – він не просто переспівує сторінки з життя України, він їх аналізує, вносить певні філософські погляди.
Підібрати якусь одну номінативну одиницю на позначення мистецького здобутку Шевченка просто неможливо:
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше – бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,
У досвітніх загравах – степа
З дужим хрустом випростали крижі [2].
У цих двох строфах автор вдало використовує алітерацію та асонанс. Так, наприклад, надміру використовуючи літеру „р” та „б” автор досягає ефекту грому, бурі, морального наснаження, що постало на фоні незадоволення різними чинниками буття, та протидії їм, як неприйнятним:
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше – бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,
У досвітніх загравах – степа
З дужим хрустом випростали крижі [2].
Використання асонансу (повторення літер „у”, „а”, „о”, „і”, „и”) надає поезії милозвучності, додаткової музичності:
Він, ким зайн[’а]лось і запалало.
Скорше – бунт буйних майбутніх рас,
Полум[йа], на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Каро[йу] за довгу ніч образ.
Л[’у]тий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів св[’а]ченим ріже,
У досвітніх загравах – степа
З дужим хрустом випростали крижі [2].
За Маланюком, поряд з таким бунтівним незадоволенням, втомленістю від несправедливості, у Шевченкові поєднується ще й ліричне, романтичне начало, затишок родинного дому:
А ось поруч – усміх, ласка, мати
I садок вишневий коло хати [2].
Таке різке протиставлення „спокою” та „бурі” нагадує нам самого Маланюка, а точніше його одвічний вибір між „стилетом” та „стилосом”. На відміну від Євгена Филимоновича, Шевченко не стоїть перед проблемою вибору одного з двох понять буття, він доречно їх поєднує, і в цьому виявляється його унікальність і як митця, і як особистості.
Ще однією особливістю поетичного письма Шевченка є те, що Тарас Григорович використовує художні тропи, засоби образності не для того, щоб перенести читача в зображуваний ним світ, а щоб перенестися самому. Саме тому в читача й виникає ототожнення образу автора, а не власного „Я”, з образами творів.
Таким чином, Є. Маланюк вважає Шевченка явищем набагато змістовнішим, ніж ми звикли це уявляти, але поряд із цим вказує на ті риси, захоплення, що притаманні будь-кому з нас. Для Маланюка Тарас Григорович – це не лише унікальна постать у мистецькому житті, а й своєрідна особистість, яка зуміла поєднати в собі непоєднувані речі („стилет” і „стилос”), глибоко та змістовно проаналізувати життєві принципи, моральні засади, зрозуміти їх та внести в них свої корективи.
Література
1. Вороний М. К. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика / Упоряд. і приміт. Т. І. Гундорової. Автор вступ. ст. і ред. тому Г. Д. Вервес. – К. : Наук. думка, 1996. – 598 с. 2. Маланюк Є. Шевченко / Євген Маланюк. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://storinka-m.kiev.ua
У статті простежено спільне й відмінне в поетичній спадщині Тараса Шевченка та Євгена Маланюка. Аналіз засвідчив захоплення представника української діаспори творчістю Кобзаря, цілісністю його натури, наполегливістю в досягненні поставленої мети.
Ключові слова: митець, цілісність, поетика, строфіка.