Щоденник (1857-08)

5 [серпня]. У пятій годині ввечері прибув я на хисткому рибальському човні до міста Астрахані. Усе це так несподівано і так швидко сталось, що я ледве вірю тому, що сталося. Немов у сні пригадую тепер прогулянку мою до балки з Андрієм Обеременком, після якої другого дня, себто 31 липня, Іраклій Олександрович раптом погодився дати мені перепустку до Петербурґу. Другого ж дня він додержав свого слова, а третього, себто 2 серпня, в девятій годині ввечері я покинув Новопетровський форт і після трьохденної щасливої плавби морем і однією з численних проток Волги прибув до Астрахані.

6 [серпня]. Астрахань — це острів, оточений одною з проток Волги, перерізаний рядом смердючих болот, що називаються річкою Кутумом, та каналом, нічим за річку Кутум не ліпшим. Півострів цей оточений густим лісом щогол і обставлений мальовничими бідними хатками та сірими, дуже немальовничими, деревяними будиночками з мезонінами, неподібними до хаток тому тілько, що з них виглядають моряки та взагалі офіційні обличчя. Всю цю величезну безладну сіру купу сміття вінчають зубчасті білі стіни Кремлю і стрункий, пишний, з пятьма банями собор московської архітектури XVII століття. Отаке то місто Астрахань. Але не таким воно мені уявлялося, коли я, підпливаючи до Бірючої Коси (головна застава в гирлах Волги), побачив сотні, щоправда бридких, кораблів, навантажених здебільшого хлібом; мені уявлялась Венеція часів Дожів, а виявилось — гора мишу привела. А доплив Волги, що оточує Астрахань і сполучується з Каспійським морем, глибиною й шириною перед Босфором не поступиться. Але протока ця оминає не Золотий Ріг, а величезну купу смердючого гною. Де ж причина цього убожества (зовнішнього) й огидного бруду (теж зовнішнього та, мабуть, і внутрішнього)? Де ця причина? Чи в вірмено-татарсько-калмицькому населенні, чи в якій іншій політично-економічній спружині? Останнє правдивіше; тому правдивіше, що й інші наші ґуберніяльні міста нічим не кращі за Астрахань, з вийнятком Риґи.

З численних приватних пароплавів тепер, через Макаріївський ярмарок, в Астрахані немає ні одного. Пароплав "Меркурій" вернеться до Астрахані не раніше 15 серпня, а коло 20 серпня навантажиться та попливе до Рибінського й довезе мене до Нижнього. А покищо мимохіть роблюся оглядачем цього вельми брудного міста.

7 [серпня]. От тобі й Астрахань! От тобі й портове місто! Жадного трахтиру, де можна було б хоч якнебудь пообідати, а про помешкання в готелі нема що й казати. Зайшов сьогодні до одного з так званих готелів на Косі Герап (на астраханському "Золотому Розі"), загадав чогонебудь зїсти, і замурзаний, верткий прислужник відповів мені, що все, що замовите, все є, крім чаю. А в дійсності виявилось, що нічого нема, крім чаю, — навіть звичайної юшки. Це в Астрахані, — в місті, що половину величезного російського царства годує осятриною! І коли б не приїхав сюди у службових справах за два місяці передо мною плац-адютант Новопетровського форту Бурцев, то мені довелося б ночувати коли не на вулиці, то в калмицькій кибітці. Вони тут не чистіші за брудні хатки, але гостинніші. Спасибі Бурцеву, він дав мені притулок і нагодував у цьому негостинному улусі.

8 [серпня]. На людину, що ниділа, як я, сім літ у голій пустині, кожне, навіть богоспасаєме місто Бєлєбєй (найнікчемніше містечко оренбурзької ґубернії), повинно було б зробити приємне вражіння. Зо мною сталося не так. Виходить, я ще не зовсім здичавів. Це добре. Сьогодні вранці вийшов я на місто з наміром розшукати ковбасню, щоб запастись сухими харчами на дорогу та пильніше приглянутись до зовнішнього вигляду міста. Коли я проходив Московською вулицею ("Невський проспект"), прикре вражіння почало затиратися. Вулиця хоч куди. Будинки здебільшого трьохповерхові, оздоблені знизу, як звичайно, написами — переважно блакитними з золотом. Із крамниць, переважно ґалантерійних, ліниво виглядають гарні вірменські, а зрідка й перські виразисті обличчя. Купецький двір, не вважаючи на масивність, — будинок легкий і навіть ґраціозний, будинок на манір Ґваренґі. Ґубернаторський дім теж будова важка в порівнянні з приватними домами, белєтаж a la ренесанс виглядає весело, наче бонтонний готель. Його піддержує масивна ґалєрія аркад, під якими містяться крамниці з деяким благородним крамом, між іншим і з кумисом. Спочатку мене це вразило своєю дисгармонією: в домі представника найвищої влади — крамниці з усяким крамом, між іншим і з кумисом. Дивно. Але тому, що мирна промисловість не може інакше процвітати, як під покровом влади, — я з цією думкою погодився й пішов далі. Обійшовши навкруги покритий пилом сквер, я вийшов на другу, паралєльну Московській, улицю, вже менш оздоблену вивісками та вірменами. З цієї нічим неприкметної вулиці я взяв ліворуч і, перейшовши деревяний міст, опинився за Кутумом.

Пройшовши кроків зо сто вулицею, [бачу] — перед деревяним одноповерховим будинком із бельведером, що виглядом своїм нагадує загородній трахтир середньої руки, по широкій ґалєрії, яка оточує бельведер, похожає вусатий кавалєр в сірому пальті-"сак" із срібним Ґеорґієм та поважно поглядає на плєбеїв калмиків і татар, що тут сновигають. Справжній ґренадер під фірмою [са]лон-льокая [?]! Чи це не дворянський астраханський клуб? — подумав я й хотів іти далі, коли в мене мигнула перед очима жовта табличка над ворітьми з написом: "Дом Сапожнікова". Коли б Олександер Олександрович Сапожніков не був діямантовою зіркою астраханського обрію і дармовим астраханським метрдотелем, я зайшов би до нього, як до старого знайомого, але ці його пишні вади мене спинили.

За домом і садком Сапожнікова видко оподалік халупи. Я, як маляр, люблю блукать по цих брудних мальовничих заулках, але, як людина, що щиро любить людину, я перед домом мільйонера зробив ліворуч навкруг і незабаром опинився в центрі міста.

У центрі міста, себто на Московській улиці, зайшов я до готелю під фірмою "Москва", загадав "пару чаю" та усадовився в товаристві татар і вірмен. Машину накрутив якийсь хлопець у салдатській шинелі, і вона задеренчала увертюру з "Роберта Диявола". Хоч бракувало всякої гармонії, мене зворушила, і до сліз зворушила, ця скалічена красуня-мелодія. Виходить, що я давно вже не слухав чогось подібного до музики. Барабан і сурма зачерствили мій слух, але не зачерствили серця, що сприймає прекрасне.

Після увертюри з "Роберта" машина зашипіла: "Ужъ какъ ветъ втерокъ..." Я й це шипіння прослухав із насолодою та, майже помирившися з Астраханню, заплатив 15 копійок за чай і вийшов на вулицю.

"Московська вулиця"... Чи існує хоч одне ґуберніяльне місто в Росії без Московської вулиці? Мабуть, ні. А без ковбасні існує багато ґуберніяльних міст, між іншим і портове місто Астрахань. Дрантиве, нікчемне, портове місто Астрахань! Я обійшов усі головні та неголовні вулиці, прочитав усіх кольорів великі й малі вивіски, що оповіщали здебільшого про продаж чихирю й панського краму, але жадна з них не сказала про продаж вужених ковбас. Гей, німці, німці сарептські! І ви акліматизувались, а я з такою певністю важив на вашу непохитну ковбасолюбиву вдачу!

По обіді, за порадою Авдоті, куховарки Бурцева, пішов я шукати німецької пекарні, де, як вона каже, продають і німецькі ковбаси. Топоґрафія міста вже мені більш-менш відома. І я, за вказівками тієї самої Авдоті, без особливих труднощів знайшов німецьку пекарню. Добряче кругле обличчя німця витягнулось і обережно усміхнулось, коли я замість булки зажадав ковбаси. Але через те, що я не жартома питав, то німець не жартома й відповів мені, що він — пекар, а не ковбасник і що ковбасника в місті нема ні одного, та що коли в сарептській крамниці я не знайду цього краму, то до самого Саратова я не побачу жадної ковбаси. З огляду ж на те, що сарептська крамниця, за оповіданнями того ж таки німця, дуже далеко від осередку міста, я й відклав мої розшуки до завтра.

Сьогодні 8-е серпня. Сьогодні відійде поштовий човен з Новопетровського форту до Ґурєва Городка і возьме з собою Фіялковського та інших, що їх звільнено вкупі зо мною. Бажаю тобі, Фіялковський, кращої будучини; ти її вповні вартий. На прощанні він і Мостовський дали мені свої майбутні адреси, та ледве чи в нас розпочнеться колинебудь листування — тому що я не належу до касти базікалів, а вони, як люди практичніші від мене, теж не будуть переливати з пустого в порожнє. Але я назавжди збережу спомини про вас, мої благородні друзі!

9 [серпня]. У пятій годині ранку пішов я знечевя "на косу" (пристань) відвідати моїх новопетровських арґонавтів, що так швидко переплили зо мною Хвалинське море. Рибу свою вони продали, купили хліба і з цим золотим руном відпливуть завтра до пустинних берегів півострова Манґишлака. Бажаю вам щасливої плавби, відважні пловці! Поклоніться від мене побережним скелям, на яких я провів стільки безсонних ночей. Поклоніться від мене комендантові й благородному Мостовському, і більше нікому.

Попрощавшись із арґонавтами, я пішов на малі ісади (харчовий базар). Крім овочів, городини й печеного хліба на цих ісадах я нічого не побачив; мяса не продають, бо піст, а рибу продають на човнах. Базарна публіка, як і скрізь: перекупки, кухарі й куховарки, зрідка трапляється гладка купчиха-ґастрономка й така сама на вигляд особа духовного стану, сугубо дбайлива про плоть гріховну. У червонобородого чепуруна-кизилбаша купив я за пять копійок сріблом пять голівок часнику (це добро привозиться сюди з Персії) і пішов у Кремль полюбуватися зблизька красунем-собором. Він, як чепурун XVII віку, пишається в мереживі перед усім містом.

З чуток знаю я про існування книги під назвою: "Описаніе города Астрахани". Та про те, щоб її тут на місці купити, нема що й думати. Місто не має книгарні, отже й читачів не має. А як би доречі було мати тепер у руках оцю книгу! Там, мабуть, подані документальні відомості про час збудування Кремлю й Собору, як головних окрас міста. Хто ж мені замінить цю дорогу книгу? До кого мені звернутись із моєю цікавістю? І тому, що рання служба Божа ще не скінчилась, я пішов просто до собору, щоб зустрінути там священика і звернутись до нього з моєю антикварською допитливістю. На моє щастя, я зустрів самого ключаря собору, отця Гавриїла Пальмова (так він мені зарекомендувався), але задовольнити мою цікавість сьогодні він не міг за браком часу і призначив мені побачення в соборі в неділю після пізньої служби Божої. Підожду.

10 [серпня]. Ходив до контори "Меркурія" довідатись, чи скоро прилетить цей син Юпітера? І мені відповіли, що його чекають не раніше 15 серпня, а коло 20 серпня піде він назад до Нижнього. Дожидання, як усяке дожидання, нестерпне. Але до цього дожидання прилипають ще й витрати, які я сподівався усунути, приліпившись у Бурцева на кватирі. А він, на лихо, задумав женитися (це загальна слабість новопетровської залоги). 17 серпня в нього весілля, і я, звичайно, став цілком зайвою людиною. Щоб знайти собі куток на кілька днів, пішов я блукати провулками навколо контори "Меркурія". Тут усе позамикане, крім шпаківень на високих тичках, що вказують на мешкання меломанів. Постукався я навманя до кількох замкнених воріт, бо карток тут над ворітьми не чіпляють, як це ведеться в путящих містах. Після довгої шуканини пощастило мені знайти найману комірчину з мініятюрним вікном, що виходило просто на помийну яму. На безрибї й рак риба, на безлюдді й Хома чоловік, каже приказка. Внаслідок цієї мудрої приказки від завтра я "кочую" в комірчині за 20 коп. сріблом на добу; 6 карбованців у місяць комірчина з помийною ямою! Та це хоч і в Сан-Франціско, так під пару!

Давши завдаток, я прийшов до Бурцева і, через духоту та куряву на вулиці, пробув цілий день у кімнаті. Написав радісні листи друзям моїм Лазаревському й Гернові. Кухаренкові напишу завтра. Сподіваюся від нього відповіді на "Москалеву Криницю". Не знаю, що означає його мовчанка!

Надвечір вийшов я — і себе, мовляв, показать, і на людей подивитись. Вийшов я на набережжя каналу. Це тут "Англійське" набережжя з морального погляду, а з фізичного — деревяне, дощане. Канал сам по собі ка-зна-що. Але як діло приватної особи, це твір велетенський, капітальний. Я не міг допевнитись, коли саме його збудовано, дізнався тілько, що його збудував своїм коштом якийсь багатий грек Варваці. Честь і слава покійному еллінові! Отже, на цьому набережжі вечорами хизується цвіт тутешнього громадянства. Жінки тутешні ненатурально білі й здебільшого сухітні. Чоловіки назагал у білих кашкетах з кокардою, не виключаючи й цивільної офіції. Незрозуміла любов до лівреї. Часто трапляються леви й левиці. Ці всюдисущі хижаки не акліматизуються. Вони й тут такої самої масти, як і в Арханґельському, як і скрізь. Плєбейська ж фізіономія калмика або татарина тут рідко покажеться: її місце на ісадах та в брудних провулках. Вдивляючись пильніше в вузькооке обличчя калмика, що тут переважає, я знахожу в ньому прямодушний, лагідний вираз. І оця прекрасна риса облагороднює цей негарний тип. Найвірніші слуги й найкращі робітники тут — це калмики. Улюблений кольор — жовтий та синій, їжа — всяка, не виключаючи й здохлини. Житло — кибітка, а зайняття — рибальство і взагалі чорна праця. Мені подобались ці предки монгольського племени.

11 [серпня]. Після пізньої служби Божої в соборі послужливий отець Гавриїл показав мені соборну ризницю, в якій речей не багато, але вони дуже рідкі та прикметні якістю виробу й старовинністю. Перше, що він мені показав, це — плащениця часів Івана Лютого, вишита шовком і золотом, і, як кажуть перекази, відбита у Марії Мнішек. 2. Друкована, зле збережена вангелія 1606 року. 3. Вишитий шовком та золотом саккос єпископа Йосифа, що його вбив Разін. 4. Фелонь, вишитий шовком і золотом, того самого єпископа. 5. Архиєрейський жезл надзвичайно тонкої роботи, дар царя Бориса Ґодунова. 6. Срібний корець мистецької роботи, дар царя Петра Першого 1701 року. Величезний потір венецької роботи, 1705 року. Час закладин собору — 1698 рік, а посвячення — 1710 року 14 серпня. На моє запитання, хто був архітектором цього колосального й прекрасного собору, отець Гавриїл відповів: "простий російський мужичок". Не вадило б Костянтинові Тонові повчитися будувати собори в цього російського мужичка! Я, звичайно, не сперечався й запитав його про час вибудування Кремлю. Він відповів: "[Його збудував] Борис Ґодунов; а малий Троїцький собор збудував цар Іван Лютий незабаром після того, як здобув Астрахань у татар", — додав він, замикаючи ризницю. І за те спасибі.

12 [серпня]. У 7 годині вранці прибув згори пароплав "Князь Пожарскій", що належить товариству "Меркурій". Я пішов до контори довідатися про його поворотний рейс. Певного мені в конторі не сказали нічого. Хотів купити квиток, та й його не дали, бо не було головного "прикащика". В надії на скорий відїзд та що не було дуже душно, пішов я блукати з вулиці до вулиці не без надії знайти хоч якунебудь ковбасню. Та ба! крім пилу, смороду й вічної вивіски: "продаж чихирю", я не зустрів нічого.

Що далі в ліс, то більше дров. Вертаючись із сарептської крамниці, в якій усе є, крім вуженої ковбаси та сарептської гірчиці в слоїках, лайнув я моїх приятелів німців (звичайно, вийшовши на вулицю). Полюбувався химерно-незграбною старою архітектурою церкви Різдва Богородиці, морської офіції, і за порадою отця Гавриїла пішов шукати міську бібліотеку. Проти ґубарнаторського скверу прочитав я на блідо-блакитній табличці: "Публічна бібліотека-читальня". Славно, подумав я: в Астрахані — публічна бібліотека! Виходить, і читачі є. Замурза-хлопчик показав мені вхід до цього святилища, і я побожно піднявся на другий поверх та ввійшов до єдиної салі бібліотеки. Бібліотекар у сурдуті з червоним коміром і з ґренадерськими вусами, якого я прийняв за урядовця з поліції, сказав мені, що книги Рибушкіна "Описаніе города Астрахани" тепер у бібліотеці немає і що вона в бухгальтера громадської опіки Васілєва. Я пояснив йому, що я нетутешній, але він усе таки послав мене до "приказу" громадської опіки. Нічого робити! пішов я до згаданого бухгальтера Васілєва, і цей шановний дідусь подав мені надію, що прочитаю книжку Рибушкіна завтра в девятій годині ранку.

13 [серпня]. Переночував сяк-так у новій кватирі, або, точніше, в комірчині. Вранці пішов відчинити віконницю, і якийсь гладкий бородач обілляв мене помиями з полоскальної миски — та ще й вилаяв за те, що мене чорт носить під вікнами спозаранку. Я вилаяв його старим бородатим ослом і пішов до Бурцева пити чай. Після чаю написав Кухаренкові листа, навмисне невеличкого, і з клаптиком паперу та цурпалочком олівця пішов до "Публічної бібліотеки-читальні". Бібліотекар із червоним коміром і ґренадерськими вусами заявив мені, що бухгальтер Васілєв не повернув іще потрібної мені книжки. Я зостався дожидати, бо бухгальтер Васілєв вчора сам мені пообіцяв принести книжку до бібліотеки неодмінно на девяту годину.

Дожидаючи "Описанія города Астрахані" Рибушкіна, я зажадав каталоґу Публічної Астраханської Бібліотеки; каталог теж був удома в якоїсь важної особи (чи не в Сапожнікова?). Отже, без каталоґу в руках, я побачив на полицях припорошений "Встникъ Европы», довгу фаланґу "Московскаго Телеграфа", в кількох екземплярах: графа Хвостова, Дєржавіна, Карамзіна, "Духъ законовъ" і "Сводъ законовъ" з додатками, а решта полиць була завалена творами Дюма та Сю, не в ориґіналі. Про рукописи, що торкалися історії міста та краю, мені, не знаю чому, ніяково було запитати.

Та що було для мене о цій Публічній Біблотеці найцікавіше, це "Русскій Встникъ", журнал, що вже кілька років виходить, а я його сьогодні вперше бачу. В якій же я дикій пустині досі животів!

Перша попалась мені до рук книжка "Русскаго Всткика" за 1856 рік; оглав мені подобався. Там були виставлені імена Гоголя, Соловйова, Аксакова, імена добре відомі в нашій літературі. Я розгортаю книжку, і мені попалась літературна хроніка; читаю, і що ж я читаю? Наша славна-преславна Савур-могила — розкопана. Знайшли з ній якісь золоті та інші дрібнички, що не свідчать навіть, чи справді це була могила одного із скитських царів.

Я люблю археолоґію. Я поважаю людей, що присвятили себе цій таємничій матері історії. Я зовсім розумію користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савур-могили... Дивне й навіть нерозумне привязання до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:

У степу могила

З вітром говорила:

Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла!

14 [серпня]. Цілу ніч була злива. І на ранок замість запорошеної, сірої Астрахані я побачив Астрахань чорну, брудну. Озброївшись туркменським чапоном, я пішов до Бурцева пити чай, потім одніс лист на пошту й рушив до бібліотеки. Але ця публічна бібліотека, мабуть через дощ і болото, була замкнена. І я, вклонившись дверям цього неприступного таємничого святилища, пішов "во свояси съ миромъ, дивяся бывшему".

І що мені цей Рибушкін так увяз у зубах? Найцікавіше в Астрахані я й без його вказівок бачив (соборну ризницю), а про решту чи варт турбуватися? Не варт.

15-го [серпня]. У день Успіння Пр[есвятої] Б[ого]р[одиці] зустрів я в Астрахані свого колишнього професора київського університету, найдорожчого й найулюбленішого нашого поета, і зустрів я його з величезною радістю в такій далекій стороні; зустрів, як батька, як брата, як найбільшого друга, і мав щастя прожити з ним кілька днів майже вкупі.

Вихованець київського університету

Іван Клопотовський.

16-го [серпня]. Того самого дня і я був ущасливлений зустріччю з улюбленим і поважаним мною поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, з яким я провожу ці дні, що зоставить у мені глибокий спомин назавжди.

Вихованець того ж університету

Степан Незабитовський.

Я запишу у своєму щоденнику, що 16 серпня я провів день з поетом України Шевченком.

вген Одинцов.

Серпня 16. З душевною радістю я зустрівся та провів кілька годин із моїм милим батьком, старим козаком Тарасом Григоровичем Шевченком, за що вельми дякую Богові, що він привів мене бути вкупі з ним.

Федір Чельцов.

17 [серпня]. Іван Роґожин з приязні до Перфіла пішов за нього на півроку в салдати; та хоч який хитрий і викрутний був біс, але ніяк не міг пристосуватися до порядку, і його бідного шпарили, як Сидорову козу, так що коли минуло вже півроку, йому соромно було показатися до свого старшого. Бідний біс, не зміркував, що як начепить ранець, то виходить хрест, отже йому воїстину довелось нести хрест Господній, а Перфіл, коли почув від нього оповідання про службу, сказав йому: "у чужі сани не пхайся". Від того часу ані один біс уже не хотів служити в салдатах; а ти ж то, батьку, десять літ пробув у них. Офіцери, як почули від Перфіла про те, що Роґожин за нього пробув півроку, висловили своє захоплення словами: "Славно: і біс побував у наших руках".

Скріпив Іван Роґожин.

Фельфебель Перфіл.

18 [серпня]. В. Кішкін. Зустріч із старим знайомим.

19 [серпня]. Lekarz Karol Nowicki

Pawel Radziejowski

Tytus Szalewicz.

20 [серпня]. Krasnomowstwo niewielu otrzymalo w udziale, mnie zas, pozbawionemu tego boskiego daru, pozostaje w milczeniu tylko podziwiac i hodowac tworczej twej potedze, swiety narodowy wieszczu-meczenniku Malej Rosji. Twoja dzisiejsza przytomnosc wsrod nas zupelnie szczesliwym mnie czyni i chwile obecne nigdy sie w mej pamieci nie zatra. O, stokroc, stokroc blogoslawie ten drogi dzien, w ktorym niebo pozwolilo mi osobiscie poznac sie z toba, gorliwy i nieulekly opowiadaczu slowa prawdy. Niechze slow tych kilka przypominaja ci, poeto-malarzu, gleboka czcia powazajacego ciebie Tomasza Zbroka.

23 [серпня]. Від 15 до 22 серпня було в мене в брудній і запорошеній Астрахані таке світле, прекрасне свято, якого ще не було в моєму житті. Земляки мої, здебільшого кияни, так щиро, радісно, по-братерському привітали мою свободу й до того поширили свою гостинність, що позбавили мене свободи самому вести свій журнал і взяли цей обовязок на себе. Дякую вам, благородні, безкорисливі друзі мої! Ви обдарували мене такою радістю, таким повним щастям, яке я ледве вміщаю у своєму вдячному серці. І память про ці найщасливіші дні я вписую не до прозаїчного журналу свого, — я занесу [її] до скарбниці свого серця.

Цього ж таки 15 серпня ввечері Зброжек випадково пробовкнувся у Сапожнікових, що я в Астрахані. І 16 серпня я відновив старе знайомство з Олександром Олександровичем. Це вже був не пустун-школяр у дитячій курточці, якого я бачив востаннє в 1842 році. Це вже був мужчина, муж і, нарешті, батько прекрасної дитини. А понад усе це я зустрів у ньому просту, високо-блогородну й добру людину. Риса, що характеризує родину Сапожнікових: він, не знаю, на як довго, покидає Астрахань і до Нижнього Новгороду запропонував мені каюту на замовленому ним пароплаві "Князь Пожарській". Квиток за пять карбованців, що я купив був, повернув я конторі пароплавного товариства "Меркурій" з умовою, щоб його віддали задармо першому-ліпшому бідакові. Капітан пароплаву "Князь Пожарскій" Володимир Василєвич Кішкін розпорядився так, що замість одного бідного помістив на баржі пять бідаків, що не могли заплатити за місце до Нижнього навіть по карбованцю. Риса практично-благородна.

25 [серпня]. Буфетник пароплаву "Князь Пожарскій" Олексій Панфилович Панов, відпущений на волю п. Крюковим.

 

27 [серпня]. Ночі місячні, тихі, чарівно-поетичні ночі! Волга, як безкрає дзеркало, затягнута прозорим туманом, мяко відбиває в собі чарівну, бліду красуню-ніч і сонний крутий берег, пообставлюваний ґрупами темних дерев. Солодкий спокій навіває ця розкішна декорація. І вся ця краса, вся ця зрима німа гармонія наповняється тихими задушевними звуками скрипки. Три ночі зряду цей визволеним раб-чудотворець безмездно підносить мою душу до Творця вічної [краси] принадними звуками своєї дешевенької скрипочки. Він каже, що на пароплаві не можна тримати доброго інструменту, але і з цього недоброго він добуває чарівні звуки, особливо в мазурках Шопена. Я ніколи не наслухаюсь цих загально-словянських, сердечно, глибоко тужливих пісень. Дякую тобі, кріпаче-Паґаніні! Дякую тобі мій випадковий, мій благородний! Із твоєї вбогої скрипки вилітають зідхання зневаженої кріпацької душі і зливаються в один протяглий, понурий, глибокий стогін мільйонів кріпацьких душ. Чи швидко долетять ці пронизливі зойки до Твого оливяного вуха, наш праведний, невмолимий, невблаганний Боже?

Під впливом скорботних, розпачливих звуків цього безталанного визволеного раба пароплав у нічному похоронному спокої мені ввижається якоюсь велетенською, глухо ревучою потворою з роззявленою величезною пащею, готовою проковтнути дідичів-інквізиторів. Великий Фультоне й великий Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром пожере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й дідичами тілько закусить, пограється, як школяр цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить по всій нашій планеті ваша колосальна ґеніяльна дитина. Моє пророцтво безсумнівне. Молю тілько довготерпеливого Господа вмалити малу частину своєї бездушної терпеливости. Молю його хоч раз уповні прихилитися своїм оливяним ухом до зойку своїх щирих, простосердих молителів, зойку, що пронизує душу.

28 [серпня]. Від дня виходу пароплаву з Астрахані, себто від 22 серпня, я не можу ні за що, навіть за свій журнал, взятись акуратно, як це було в Новопетровському форті. Я все ще не можу й не хочу визволитися з-під того вражіння, яке зробили на мене в Астрахані мої земляки, і того чудового вражіння, яке повторив Олександер Олександрович Сапожніков і всі його родичі та друзі, що з ним подорожують. Всі вони, починаючи від господині (Ніни Олександрівни) й господаря, всі вони такі по-дружньому прості, такі уважливі, що я з надмірного захвату не знаю, що з собою робити та, звичайно, тілько бігаю сюди й туди по чардаку, немов школяр, що вирвався із школи. Аж тепер тілько я зрозумів огидний вплив десятилітнього приниження. Аж тепер тілько я вповні відчуваю, як глибоко в мені засіла казарма з усією її принизливою буденщиною. І такий швидкий і несподіваний контраст не дає ще мені опритомніти. Коли зо мною просто по-людському поводяться, це мені здається тепер чимсь надприродним, неймовірним.

Береги Волги від Царіцина та Дубовки з кожною годиною робляться вищі, більш мальовничі, чарівніші. І я не зробив ще ні одного ескізу. Ніколи. Всі книжки всіх російських журналів за цей рік найдобріший Олександер Олександрович віддав до моїх послуг, і я аж сьогодні почав читати "Королеву Варвару" Попова. І тілько почав. А журнал свій, що в ці дні повинен був би наповнитися такими чарівними подіями, я зовсім покинув, виправдуючи себе тим, що чардак дрижить і не дає змоги писати. О, як би я хотів продовжити цей солодкий стан, це почуття животворчої, чарівної бездіяльности!

Я покинув пекучий степ у кителі та туркменському верблюжому чапані. В Астрахані я думав тілько про заслону від комарів. А північ, до якої я прямую, мені й на думку не спадала. І сьогодні я міг би бути добре покараний за неуважливість до біловолосого Борея, коли б не виручив мене Олександер Олександрович. Цілу ніч дув свіжий норд-ост, і надранок стало досить холодно, так холодно, що не відмовився б і від кожуха. А в мене, крім кителя та згаданого чапана, зовсім нічого не знайшлося. Олександер Олександрович, спасибі йому, запропонував мені своє тепле пальто, штани й камізельку. Я з подякою прийняв це все, як дар, посланий мені з неба, і за хвилинку зявився на чардаку, преображений у справжнього денді. Хай Бог нагородить тебе, мій добрий Сашо, за це по-братерському дружнє преображення!

29 [серпня]. Береги Волги з кожною годиною стають вищі та принадніші. Я спробував зробити ескіз одного місця з чардака пароплаву, та ба! немає ніякої змоги. Чардак дрижить, і контури берегів швидко міняються. І я із своєю давньою новопетровською думкою рисувати береги матушки-Волги мушу тепер розпрощатися. Сьогодні від півночі і до схід сонця пароплав вантажився дровами коло Камишина, і я ледве встиг зробити легенький нарис камишинської пристані з правим берегом Волги. Дров набрано до Саратова, отже я ближче, ніж у Саратові, нічого не зроблю. 60 верстов вище Камишина, на правому березі Волги боцман пароплаву показав мені горб Стєньки Разіна. Це було на світанку, і я не міг добре розглянути цю прикметну, та немальовничу місцевість. Я не знаю, чому цей історичний горб називають горбом? Він і на вершок не вищий за околичню місцевість. І якби лоцман мені не показав його, я не помітив би цієї нікчемної твердині славного лицаря Стєньки Разіна, цього волзького барона і, нарешті, постраху московського царя та перського шаха. Явні, великі грабіжники злякались скритого нічного злодюжки! Так білоголового велетня хижака-беркута, лякає іноді нікчемний кажан.

Найбанальніший суздальський образ прославленого предмету так само цікавий, як і найартистичніший малярський твір. Тому що я розумів цю правду, мені ще прикріше було, що я не міг зробити навіть абиякого нарису цього вельми прославленого горба. Сонце ще не сходило, а горб зостався вже верстов із десять за нами, і мені довелося задовольнитись коротким фантастичним оповіданням неговіркого лоцмана.

Волзькі рибалки та взагалі простий нарід вірять, що Стєнька Разін живе досі в одному з надволзьких ярів, недалеко від свого горба, та що (як каже лоцман) минулого літа якісь матроси, що плили з Казані, спинялись коло його горба, ходили до яру, бачилися й розмовляли з самим Степаном Тимофієвичем Разіном. Увесь він, оповідали матроси, обріс волоссям, неначе звір який, а говорить по-людському. Він уже почав був розповідати щось про свою долю, як настав південь, і з печери виповз змій та почав ссати його за серце, а він так страшно застогнав, що матроси з жаху розбіглись, хто куди міг. А за те його, додав лоцман, щоденно змій за серце ссе, що його проклято по всіх соборах, а проклято за те, що вбив астраханського архиєрея Йосифа. А вбив він його за те, що той противився його чарам.

Як каже той самий оповідач, Разін не був розбійником, а він тілько на Волзі брандвахту держав і збирав мито з кораблів та роздавав його бідним людям. Виходить — комуніст.

30 [серпня]. З поваги до іменинника та до заведеного звичаю обдаровувати іменинників, я сьогодні подарував Олександрові Олександровичу портрет його тещі, m-me Козаченкової. Портрет зроблений за один сеанс білим і чорним олівцем досить таки незугарно, але не позбавлений виразу. Іменинник, як звичайно, був веселий і привітний, а гості його (до них і нас, Господи, прилучи!), також задніх не пасли, і нецеремонна мила гармонія панувала на чардаку "Князя Пожарскаго".

Надвечір од саратовської пасажирки, одної дуже милої дами Тетяни Павлівни Соколовської, випадково довідався я, що М. І. Костомарів поїхав закордон, а мати його живе в Саратові. Я попрохав у неї адресу Костомарової і...

31 [серпня]. ...ледве встиг пароплав спинитися коло саратовського набережжя, я був уже в місті і за вказівками послужливої m-me Соколовської, як по-писаному, без допомоги дорогого візника, знайшов помешкання Тетяни Петрівни Костомарової. Добра бабуся, вона пізнала мене по голосу, але, глянувши на мене, завагалась щодо свого здогаду, та, переконавшись, що це справді я, а не хто інший, вона привітала [мене] радісним поцілунком і щирими сльозами, як рідного сина.

Пароплав простояв на саратовській пристані до другого ранку. І я від полудня до першої години ночі провів час у Тетяни Петрівни. І, Боже мій, чого ми з нею не згадали, про що ми з нею не перебалакали! Вона мені показувала листи свого Ніколаші з закордону та пелюстки фіялок, що син їй прислав в одному з листів із Стокгольму з 30 травня. Ця дата пригадала нам фатальне 30 травня 1847 року, і ми, як діти, заридали... У першій годині ночі я розпрощався з найщасливішою і найблагороднішою матірю найпрекраснішого сина.