Пропонуємо вашій увазі роздуми Ніни Семенівни Гейко, колишньої вчительки української мови та літератури зі Стаханова Луганської області, на тему:

Жінки в долі Тараса Шевченка

Перший подих, перший поклик, перша любов

Тарас Григорович Шевченко і Україна – невіддільні одне від одного. Поет, художник, співець, Пророк, Кобзар – кожне з цих слів пов’язане з ним. А ще називають його сином України, бо, рано осиротівши, він вважав свою Батьківщину, Україну, ненькою, матір’ю.

Чи став би наш народ «українським», чи й досі ходив би в «малоросах», якби не його співець-Кобзар? І до Шевченка були співаки, художники, поети, прозаїки, які любили Україну, її мову, звичаї. До них належать Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790–1865), Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813–1873), Іван Петрович Котляревський (1769–1838), Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778–1843), Левко Іванович Боровиковський (1808–1889). Велика заслуга цих людей у тому, що вони прихильно ставилися до української мови, знали її, відстоювали, але так, як Шевченко, вони не воювали, щоб визволити Україну з-під імперського ярма, щоб зробити мову великого народу державною, а не аматорською для невеликої групи людей. Звичайно ж всі вони сприяли тому, щоб у літературних салонах Петербурга виріс такий велетень, котрий, захищаючи право рідного народу на волю, приніс у жертву себе, свою волю, своє тіло, своє особисте щастя.

Наближаючись до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, вся Україна й усі державні мужі будуть багато говорити про значимість Поета для України, про його мужність, муки й страждання в ім’я України, нестимуть квіти до пам’ятників, але чи хтось із сьогоднішніх партократів і демократів готовий прожити свої 47 років, відпущених долею, так, як прожив Тарас Григорович? У кожного із сьогоднішніх вершителів людських доль не хатинка над Дніпром, а величні замки, які в часи Шевченка й не снилися таким багатіям, як Тарновський чи Енгельгардт. Шевченкові пани якщо й не поступалися чимось перед сьогоднішніми, то хіба що жорстокістю, а от маєтністю – сумніваюсь. Сьогоднішні русифікатори України кричать про те, що росіяни визволили Тараса Шевченка з кріпацтва. А хто були Сошенко, Гребінка, Василь Григорович? Старий художник, вчитель Сошенка, Олексій Венеціанов – син грека з Ніжина й українки, Василь Жуковський – син туркені-полонянки, Карл Брюллов – нащадок французів-гугенотів. Де росіяни? Разом із Шевченком вони громадяни імперської Росії, а не росіяни за походженням.

Зробивши перший подих на українській землі, він дихав Україною і в Вільнюсі, і в Петербурзі, і в Москві, і на Кос-Аралі. Відірваний усе життя від України, він не забув рідну мову, нею говорив, писав, думав, дихав, тужив за рідним краєм, плакав голосом України, бажаючи їй волі, волі й ще раз волі. А ми сьогодні, ситі й заможні (ніхто з нас не давиться сухою скоринкою хліба), співаючи елегії Кобзареві, заганяємо Україну в глухий кут, віддаючи державу та її мову в ті пазури, з яких її визволяв великий Поет і син свого народу. Чого ж сьогодні народ глухий і байдужий до того, що зробив для нього художник за фахом Тарас Шевченко і Поет за покликом душі? Мабуть, сьогодні ми втратили почуття відповідальності перед Батьківщиною, а Шевченко ніколи не забував, що він є часточкою того народу, серед якого народився і босоніж пішов у життя.

Чи може бути щасливою людина в особистому житті, коли повністю віддається громадянському обов’язку? Мабуть, може, якщо поряд кохана дружина, дах над головою, є надія на створення міцної і дружної сім’ї. На жаль, ті жінки, до яких торкнувся своїм почуттям поет, не засвітили вогник щастя в його житті. Доля водила його від однієї до іншої – і жодна з них, через різні обставини, не виправдала тих надій і мрій, які б зігріли душу поета. Думається, якби поряд з ним була кохана дружина, то Тарас Григорович прожив би не таке коротке життя і зберіг би здоров’я на довший вік.

Не ставши щасливим в особистому житті, Шевченко з великою ніжністю, навіть з пієтизмом створив чудові постаті жінок. Ще хлопчиком-пастушком він захопився маленькою кучерявою дівчинкою, першою розрадницею його сирітської долі – Оксаною Коваленко. Сусідська дівчинка, молодша на три роки, побачивши тринадцятилітнього Тараса в розпачі, обняла його, поцілувала й витерла невтішні сльози пастушка. Дитячу любов до цієї світлої й щирої душею дівчинки Тарас Шевченко проніс через усе життя. У цієї любові не виросли крила, бо пан Енгельгардт відірвав хлопчика від рідної землі і повіз у далеку й чужу йому Прибалтику. Для дорослого поета Оксана стала його Беатріче, її іменем він називав своїх героїнь. Вона стала його Музою, надихала на створення поетичних образів жінок. У поемі «Мар’яна-черниця» він так говорить про Оксану:

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво – твою красоту…

Доля цієї дівчини, як потім дізнався поет, була трагічною. Її звабив приблуда-москаль, від якого вона народила дитину і, покинута спокусником, збожеволіла.

Долю такої дівчини-покритки Тарас Шевченко зобразив у поемі «Катерина». Розвіяли вітри першу любов поета.

 

Юна швачка і красуня Дзюня Гусиковська

У 1829 році пан Енгельгардт – штабс-ротмістр, ад’ютант віленського військового губернатора – оселяється у Вільні. Про цей період життя Тараса і його захоплення полькою-красунею докладно розповідає канівська письменниця Т. І. Яковенко у своїй книзі «Жінки в долі Шевченка» (2012 р.). З Тамарою Іванівною ми познайомилися влітку 2012 р. на території Шевченківського заповідника в м. Каневі.

У Вільні дружина Енгельгардта Софія Григорівна швидко познайомилася з великосвітськими дамами і, щоб бути на піку моди, увійшла в число клієнтів найдорожчої кравчині міста – Ольшанської. Одна з найкращих учениць модистки – Дзюня Гусиковська – часто приходила до пані Софії й приносила їй готове вбрання. Так Тарас і Дзюня познайомились і заприязнились одне з одним. Про великий вплив Дзюні на Тараса та їхні стосунки розповідає Іван Сошенко: «… вперше усвідомив і глибоко відчув людську гідність (Тарас – Н. Г.). Любов до цієї польки, яка належала до іншого кола, з незалежним складом думок, мала великий вплив на його забиту, загнану, але дуже вразливу натуру. Ця перша прихильність, за визначенням самого поета, облагородила його душу, піднесла його у власних очах…». Однак це кохання було прихмарене тим, що Дзюня вимагала від Тараса зректися української мови. Розмовляла з ним лише по-польськи. Тарас вивчив польську мову, але рідної не зрікся. Дзюня піклувалася про Тараса, якому було 15 років. Вона сама шила йому сорочки, прасувала манишки й галстуки.

Тамара Іванівна Яковенко далі стверджує, що Дзюня так вплинула на Тараса, що він потім казав Сошенкові: «Чому б і нам, нещасним кріпакам, не бути такими людьми, як і інші вільні люди».

Розійшлися дороги молодих людей у 1830 році, коли почалося польське повстання за незалежність Польщі від Росії. Павло Енгельгардт, злякавшись повстання, вийшов у відставку і виїхав у Петербург. Це кохання розвіяли вітри державних міжусобиць, але для підлітка Тараса воно не було трагічним.

Навпаки, вільнолюбство Дзюні, вивчена з нею польська мова дали змогу знедоленому поетові вільно спілкуватися з польськими побратимами на засланні.

 

Дружба – дружбою, а любов у кожного своя

Деякий час Іван Сошенко і Тарас Шевченко жили в Петербурзі на одній квартирі. Тарас уже був вільним, навчався в Академії мистецтв, і Сошенко радий був опікуватися талановитим земляком. Як не поділили двоє друзів одну дівчину, розповідає сам Сошенко: «У Марії Іванівни (хазяйки квартири – Н. Г.) жила її племінниця, сирота, дочка виборзького бургомістра – Марія Яківна Європеус, прегарненька німочка. Нашому братові, художнику, закохатися неважко, і я полюбив її від душі і навіть, грішна людина, подумував було з нею одружитися. Але Тарас зламав усі мої плани. Довго я приховував невдоволення їхніми близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири, та своєму горю не зарадив. Маша почала ходити до нього на квартиру».

Тарас написав чудову картину – «Жінка в ліжку». Кажуть, що на ній зображена саме Марія Європеус. Друзі довго не спілкувалися. Тарас почувався винним. Коли Сошенко виїздив з Петербурга в Ніжин, Шевченко прийшов попрощатися з ним.

На той час молодий Шевченко не міг одружитися з Машею. Ця любов розійшлася сном і розтеклася водою. Сошенко одружився з милою дівчиною з України і разом з дружиною зустрічав домовину Тараса, який навіки парубком повертався в Україну 1861 року.

 

Блакитна квіточка з плаття пані Закревської

Липень 1843 року. Тарас Шевченко вперше в Україні після довгої розлуки. З 1829 по 1843 (14 років) він не бачив рідну Батьківщину, не спілкувався так щиро і широко материнською мовою. Раніше від поета прилетів в Україну «Кобзар» і приніс славу його творцеві. Шевченка хочуть бачити й вітати у своїх господах земляки: і пани, і кріпаки. Поет у зеніті слави й шани. Для панів стало справою честі мати гостем Тараса Шевченка.

У мальовничому куточку Полтавщини, в селі Мойсівка, поміщиця пані Т. Г. Волховська давала знаменитий бал на три губернії. Тарас Григорович прибув сюди разом з Євгеном Гребінкою.

Середнього зросту, кремезної статури, з простим селянським обличчям, але розумними й променистими очима – таким появився поет серед витонченої української аристократії. Він прекрасно тримався, був надзвичайно тактовним, стриманим – і зразу же став своїм. Чи танцював тоді мазурку Тарас Шевченко, чи ні – спогадів немає, а от про те, що захопився однією панією і згадував її дуже часто, є навіть у його поезії. То була Ганна Закревська, дружина багатого поміщика, власника села Березова Рудка Платона Закревського, полковника у відставці (1801–1882 рр.). У 17 років її віддали за значно старшого полковника, жорстокого пана, який власноручно сік кріпаків, а Ганна була м’якою, доброзичливою жінкою. На час знайомства з Тарасом їй був 21 рік, вона мала вже тоді сина й доньку.

Тарас довго сидів біля неї на балу, вони обоє жартували. Тарас просив у неї одну голубу квіточку з плаття. Ганна жартома відмовляла, однак Тарас прихитрився й відірвав-таки привабливу квіточку, яку зберігав навіть у засланні. Пан Закревський запросив петербурзького художника до себе в маєток. За два тижні Тарас виконав замовлення пана. Він писав портрет Ганни трепетно і натхненно. На червоному фоні портрет вийшов теплим і ліричним. З нього дивляться на нас сумовиті темні очі. Сором’язливо посміхається молода жінка, чоловік якої старший від неї на 20 років. Це був перший портрет роботи Шевченка, написаний олійними фарбами, який передав яскравий спалах любові, бо все йшло саме від неї, любові, яка поселилась у серці поета на довгі роки. Зустрічався Тарас з Ганною тричі: 1843 р., 1844 р., 1846 р. Але в цих стосунках і мови не могло бути про шлюб. Ця любов – данина красі, молодості, але без надії на майбутнє. Зустрічі з прекрасною володаркою голубої квіточки відбилися потім у творчості поета на Кос-Аралі. Сумуючи за рідним краєм, згадуючи молодість, поет писав:

…Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою…

У 1859 році Тарас Григорович, приїхавши в Україну після заслання, хотів побачитися з красунею, але її вже не було серед живих. Вона померла раніше, в 1857 році.

Ще одна любов поета пішла в Лету на глибоке дно.

 

Варвара Миколаївна Рєпніна

2 липня 1843 р. в містечко Яготин на Київщині приїхав Тарас Шевченко з Олексієм Капністом – близьким другом родини Рєпніних. Вони мали прекрасну картинну галерею, і Тарас Григорович дуже хотів оглянути її. У маєтку Рєпніних він познайомився з Варварою Миколаївною Рєпніною. Княжна Варвара народилася в 1808 році від шлюбу генерал-губернатора Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського і графині В. О. Розумовської. В 1801 р. її батькові, Миколі Григоровичу, було присвоєно прізвище Рєпнін.

Із середини жовтня 1843 р. до 10 січня 1844 р. (з перервами) Тарас жив і працював у цьому домі. Його запросили для виконання художніх робіт і високо оцінили його талант художника і поета. На час знайомства з Тарасом Варварі було 35 років (на шість років старша від нього). Вона щиро й на все життя покохала Тараса Григоровича. Поет же ставився до неї приязно, але без пристрасті, по-братськи. Він присвятив їй поему «Тризна» (російською мовою), але взаємністю не відповів. Чому? Важко сказати. Спираючись на «Записки» П. Д. Селецького, Т. І. Яковенко у своїй книзі так пише про неї: «Княжна Варвара Миколаївна енергійна, схильна захоплюватися, зрілого віку дівчина, худа, тоненька, з великими живими, виразними очима, добра, дотепна, мила і люб’язна, вона заступалася за бідних і нещасних, роздавала, що в неї було, і виявляла найтепліше співчуття до всіх, хто звертався до неї по допомогу чи за порадою».

Не полонила вона серце поета, можливо, тому, що у 29-літнього Тараса перед очима стояв образ заміжньої Ганни Закревської, а може, він усвідомлював класову нерівність чи вважав, що не готовий до одруження (ще рік треба було вчитися на художника) – про це знав хіба що сам молодий поет. Варвара готова була вийти за нього заміж, а його, певне, п’янила воля (тільки п’ять років минуло після викупу з кріпацтва), дружнє товариство та інше. Однак ця жінка і на відстані супроводжувала його все життя. У які б критичні ситуації він не потрапляв, вона йому допомагала, а то й рятувала. Коли поета заарештували в 1847 р., вона написала автобіографічну повість «Дівчинка», де вивела себе в образі Віри Радимової, а Шевченка – в образі Олексія Березовського. Тарас зберіг до неї почуття брата. Вона називала його дитям природи і посприяла тому, щоб у 1846 р. він обійняв посаду художника в Київському університеті. А дізнавшись про арешт у 1947 р., через свого родича, начальника III відділу Олексія Орлова, намагалася полегшити його долю. На заслання вона посилала поетові листи, фарби, папір, підтримуючи його морально.

Повертаючись із заслання, Т. Шевченко 16 днів прожив у Москві і навідався до В. Рєпніної. Їй тоді вже було близько 50 років, вона так і залишилися незаміжньою, але долі їх знову не поєдналися. Тарас Григорович прийшов до неї після невдалого сватання до Катюші Піунової. Варвара Миколаївна побачила перед собою, замість колись дужого і повного надій поета, стару людину з виснаженим обличчям, втомленим, померклим поглядом. Після кончини Тараса Шевченка вона прожила ще 30 років і померла 9 грудня 1891 року. Ця любов не принесла радості нікому, особливо Варварі Миколаївні. Муки незвіданої любові, самотність, страждання розвіяли глибокі почуття розумної та відповідальної жінки, щирого друга й товариша великого художника і поета.

Мене глибоко зворушив вірш Володимира Семенка, який ніби передав почуття поета-засланця до своєї покровительки. Вірш називається «Лист до Варвари Рєпніної».

Тринадцятий раз – уже знаю напам’ять –

Листа перечитую Вашого я.

Та це ж неможливо – впиватись сльозами,

Що знов повертаюсь до того життя.

Та це ж божевілля – сміятись і плакать,

Схилившись на сірий казармовий тин…

Та я же, голубко, без крихти у сакві

Ішов би і йшов би до Вас в Яготин.

Та я б же… коли б не ота заборона…

Писати – ще так собі, а малювать?

Та Ваші ж слова, як калинові грона,

В душі й над душею висять і щемлять.

Та Ваше лиш слово, а я за халяву

Свої почуття і болючі й страшні…

Караюся, мучусь, але не покаюсь,

Хоча б і спалили мене на вогні!

Тринадцятий раз – уже знаю напам’ять –

Листа перечитую Вашого я.

Пробачте за сльози, важкими дощами

Бринить у душі Україна моя.

 

Перший гарбуз

У 1845 р. Тарас Шевченко закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі. І з дипломом «вільного художника» приїхав в Україну, де сподівався поселитися на все життя. Поетові 31 рік, є освіта і надія на престижну роботу. Можна одружитися й завести сім’ю. Душею тягнеться до своїх рідних місць, до рівних собі, хоч був одягнений, як пан, і мав світські манери й звички.

Відвідуючи рідних у Кирилівці, він завітав і до сільського попа Григорія Кошиця, у якого колись наймитував. На цей час у родині попа підросла гарна собою попівна Феодосія. Юна красуня захопленими очима дивилась на молодого пана, що удостоїв своєю увагою їхню оселю, розважив її монотонне сільське життя. Вона вся засвітилася від радості й щастя і дивилася на Тараса, як на незвичайного героя. Він також відповів глибоким почуттям і мав намір одружитися. Та батюшка погребував статечним женихом. Хоч Тарас і був вбраний по-панськи, але для попа він залишався наймитом, який запрягав і розпрягав його коней, возив його сина на станцію, вивозив гній на поле. Слова «поет» і «художник» нічого не означали для отця Григорія та його сина Яся. Родина Феодосії твердо сказала Шевченкові: «Ні!» – що перевернуло всю душу поета.

Одержавши першого гарбуза, поет написав:

Не завидуй багатому:

Багатий не знає

ні приязні, ні любові –

Він все те наймає.

Хоча, хто був на той час багатшим духовно і матеріально – піп чи поет, – ще подумати треба.

Невдале сватання, особисте горе, що виросло на соціальній нерівності, змінило й мотиви у творчості поета. Тяжким болем на папір лягли поетові три літа, що він відтворив в однойменній поезії:

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою!

І не плачу, й не співаю,

А вию совою…

У листі до Осипа Бодянського Тарас Шевченко писав: «Думав уже в Києві оженитись та й жити на світі, як добрі люди живуть; уже було й подружжя знайшлося. Та Господь не благословив моєї доброї долі. Не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні; тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!»

Цей біль згодом виллється в його творчості. Найгостріші, найсатиричніші й найболючіші, доленосні твори напише в цей час поет: «Єретик», «І мертвим, і живим…», «Давидові псалми», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте…», «Кавказ». Поема «Сон» – найкрамольніша – була написана раніше.

На своєму особистому житті поет поставив хрест. І написав, що «легше плакать, як ніхто не бачить». Була б мати, був би батько, – заспокоїли б, приголубили, розрадили. А так – хто? У братів та сестер свого горя не обібратись. У Катерини (старшої сестри) своя сім’я велика, у Ярини – чоловік-п’яниця, найменша Марія – сліпа ще з дитинства через трахому. Брати Микита та Йосип – забиті кріпаччиною. Отже, без батька та неньки гірко плаче серденько. Після цієї події ми вже не натрапляємо на такі романтичні поезії, як до 1845 р.

А що ж його обраниця Феодосія Кошиць? Вона боролася за своє і поетове щастя. Коли батько зрадів з того, що селянин Прокіп Демченко бере за кумів Тараса і Феодосію, дівчина підговорила іншого парубка стати кумом і понести дитя не до батька, а в інше село до іншого батюшки. За релігійним звичаєм кум і кума не могли побратися. Феодосія ще надіялась на своє щастя. Та в цій боротьбі вона довела себе до психічної хвороби.

У 1885 році в київській газеті «Зоря» був надрукований спогад студента-медика про Феодосію Кошиць, котра, перебуваючи в психіатричній лікарні, розказала про своє нещасне кохання. Вона померла в 1884 році незаміжньою через 30 років після зустрічі з поетом. Вітри соціальної нерівності розвіяли це палке кохання, яке докорінно могло б змінити долю поета.

На засланні, згадуючи молодість, чи не Феодосії присвятив Тарас Шевченко такі рядочки:

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

 

Забаржада
Попри всілякі приниження та утиски від влади, серце поета оживало й билося знову. Оживало від любові й поривалося до щастя. На засланні добрі люди серед начальства старалися полегшити долю талановитого рядового солдата-українця.

Письменниця з Канева Тамара Іванівна Яковенко відшукала ще одне яскраве захоплення поета. Це була дівчина-сирота, татарочка Забаржада. Після Аральської експедиції Тарас Шевченко поселився у квартирі Федора Лазаревського, опрацьовував матеріали замальовок берегів Аральського моря. Вечорами збиралися учасники експедиції. Зрідка бували вечори з дамами, на які Тарас приходив у супроводі дівчини надзвичайної вроди – татарочки Забаржади.

Т. І. Яковенко пише: «Тарас був закоханий в цю красуню. Забаржада була стрункою, дуже вродливою, привітною дівчиною. Звідки вона з’явилася в Оренбурзі, ніхто не знав. Шевченко боготворив цю вродливу дівчину-сироту, опікувався її долею. Їхнє знайомство тривало недовго. На Шевченка був написаний донос… Його засудили й відправили в Новопетровське укріплення. Про подальшу долю Забаржади Шевченко не знав… Вона промайнула в житті Шевченка при тодішньому його становищі, як ясна зірочка, і освітила його невеселе й нелегке невільницьке життя».

 

Старий і лисий, у кожусі й чоботях, намащених дьогтем

Таким повертався Тарас Шевченко з виснажливої солдатчини на волю. Другий подих волі, мрійливі надії на теплий сімейний затишок, на нормальне людське життя. Тіло старіло, але серце не хотіло старіти, поет і не думав, що його життя так швидко покотиться до кінця.

Друзі доклали всіх зусиль, щоб Шевченко вийшов на волю, і намагалися розважити його, втішити й підтримати.
Видатний російський актор Михайло Щепкін у свої 70 років долає на перекладних зимової пори сотні кілометрів від Москви до Нижнього Новгорода разом зі своєю трупою, щоб порадувати поета. Він, колишній кріпак, як і Шевченко, викуплений на волю, летить до свого товариша і брата привітати його українською п’єсою І. Котляревського «Москаль-чарівник». У цьому водевілі роль Тетяни грала молоденька артисточка, надзвичайно вродлива, – Катерина Піунова (1841–1909). На той час Катерині Борисівні йшов 17-й рочок, а Тарасові Григоровичу виповнилося 45. Юне, зманіжене дівча, батьки якого також колись були кріпаками, критично подивилось на остаркувату постать поета в селянському овечому кожусі з лисиною на всю голову, в чоботях, намащених дьогтем, на додачу з астматичним кашлем, закопилило свого гарненького носика і сказало: «Ні!». Щоправда, не зразу, не прямо, не так, щоб збити з ніг, а делікатно й мудро, по-жіночому хитро й брехливо. Про це поет написав у своєму «Журналі» («Щоденнику»): «Приглашал запиской свою мучительницу обедать у М. А. Дороховой. Сказалась больной, несносная лгунья. Мне необходимо с ней поговорить наедине до выезда из Нижнего, а как это устроить, не придумаю…

…Опять видел ее во сне слепою нищею, только уже не у церковной ограды, как в первый раз, а в живой картине, в малороссийской белой свитке и в красном очипке».

Катерина Борисівна Піунова вийшла заміж у 1860 р. за актора М. К. Шмідтгофа. Великою актрисою не стала, грала, в основному, в побутових сценах.

Авторка цих рядків бачила в музеї Тараса Шевченка в Києві, що на бульварі Шевченка, прекрасний портрет юної красуні, написаний рукою художника Шевченка. Було в кого закохатись!

М. М. Шмідтгоф, син Піунової, в 1939 році опублікував спогади своєї матері про Т. Г. Шевченка. Катерина Борисівна згадувала про те, як Тарас Шевченко вчив її правильно вимовляти слова в українській п’єсі «Москаль-чарівник», як Т. Шевченко і М. Щепкін вели переговори з директором Харківського театру про її перехід до того театру. Проте актриса зігнорувала всі турботи своїх попечителів, чим поставила їх у незручне становище. Тарас Григорович розсердився і порвав стосунки з юною особою. 8 березня 1858 року він виїхав до Петербурга.

Ще одна невдала спроба поета влаштувати свою долю зазнала поразки і ще дужче вразила поетове серце. Ця любов не принесла ні радості, ні втіхи, а як і попередні, розійшлася сном і розтеклася водою.

Та це не остання поразка поета в пошуках особистого щастя й затишку. Найболючішого удару в серце він зазнав у Петербурзі, від тієї, з котрою мріяв поставити хатку в Україні, придбати садочок і ставочок та ще й мати втіху від маленьких діточок.

 

Останній удар долі, або Любов і каяття

Не надбав поет за своє життя ні садочка, ні млиночка, ані хатки, ані жіночки. Ніхто не назвав його татом, не став він під вінець із милою й чорнобривою, а ліг в обійми рідної землі 47-річним парубком.

Останнє й завершальне захоплення поета сталося в Петербурзі, наприкінці життя. Щастя було так близько! Мабуть, зірки не посприяли тому. Всі шлюби вершаться на небесах. А для цього треба небагато: щирості в почуттях. Не були вони щирими в останньої обраниці поета Ликери Полусмакової (Полусмак).

Тарас Шевченко познайомився з нею в 1860 році, дівчині було 20 років, поетові – 46. Соціальне походження і становище її – сирота, колишня кріпачка, покоївка сім’ї Карташевських, де щиро приймали поета. Карташевські дали їй волю.

Із вуст Карташевської в книзі Т. І. Яковенко їй дається така загальна характеристика: «Вона була молода, свіжа… , але з морального боку нічого не варта: до всіх своїх вад, вона була дуже ледача». Тарас Шевченко нічого не хотів ні чути, ні бачити.

Майстер жіночих портретів І. С. Тургенєв описав її так: «Молода, свіжа, трохи неотесана (як для аристократа Тургенєва – Н. Г.), не дуже гарна, але по-своєму приваблива, з чудовим русявим волоссям і з тією чи то гордовитою, чи то спокійною натурою, що властива її племені». Шевченко всупереч усьому– «не до пари» і «не до пари» – писав: «… Я добре знаю, що до пари».

Ставши нареченою поета в липні 1860 р., вона різко змінила свою поведінку. Поселившись на винайманій поетом квартирі, Ликера ще дужче розледачіла. Сусідським покоївкам вона казала: «Буду сама собі пані, робитиму що завгодно. Ач, як коло нього всі упадають. Оце він пише, книжка вийде – і гроші. Портрета намалює – і гроші. Що я, дурна? Він мене любить хтозна-як! Бачу – не дурна».

Коли їй подружки казали, що її наречений старий, а он перукар, котрий давно залицяється, і молодий, і гарний, Ликера на це відповідала, що одне одному не заважає: «Хай залицяється», «Дарма, що старий», «Буду панею. Панночки показяться, а перша Кулішиха (дружина П. Куліша), щоб їй заціпило! Вчора примусила підлогу мити. У Карташевських я тільки вишивала та гостям подавала». Справді, Карташевські виставляли перед гостями Ликеру як українську іграшку: у вишиванці, спідниці з плахтою та ще й з віночком на голові в кісниках, Ликера мала вигляд живої рум’яної лялечки з усіма ознаками української красуні. Поет не помічав ні манірності, ні награності в поведінці – такою ж гарною й чистою зобразив він її на портреті і такою носив у серці, доки не прозрів. Присвятив їй поезії «Ликері» та «Л.» («Поставлю хату і кімнату»); остання, як і вірш «Барвінок цвів і зеленів», пов’язана з розривом взаємин між Шевченком і Ликерою.

Тарас так піклувався про свою наречену, що обсипав її подарунками, найняв учителя, щоб вона була така гарна й розумна, як Марія Максимович (дружина першого ректора Київського університету), а на віддачу хотів щирості, акуратності, турботи (зварити борщ, пошити сорочку). А побачив зовсім інше: ліниву неохайність, сухість, корисливість. У хаті Ликери заставав сміття під ногами, на столі гребінець з вичесаним волоссям, газету із залишками ковбаси, яку їла його наречена. До всього цього (це можна було б пробачити і навчити) поет застав її в обіймах учителя. Цього не простиш! Зраджений поет знищив подарунки і прогнав Ликеру.

Кохання поета і Ликери жило 45 днів. 4 листопада 1860 року про свою трагедію Тарас Шевченко напише так:

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Або... Ні, треба одружитись,

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині…  

Про Ликеру є різні тлумачення. Деякі джерела стверджують, що пани розрадили їй виходити за старого і немічного Тараса Григоровича. Словом, шлюб не відбувся. Цей розрив завдав смертельної рани поетові. Недоглянутий, у холодній комірчині на горищі Академії мистецтв, де свистіли вітри, поет помер.

Сама пані й повідомила Ликері про смерть Т. Г. Шевченка. Ликера, не тямлячи, що робить, кинулась у Неву, її вдалося врятувати, але вона кілька місяців пролежала в лікарні. До дівчини прийшло каяття й розуміння величі Шевченка зразу ж після його смерті. Після цих подій вона тяжко працювала, наймитувала. Згодом Ликера вийшла заміж за перукаря Яковлєва і жила в Царському Селі; народила дітей. Але образ Шевченка носила у своєму серці до самої смерті.

У 1904 році помер її чоловік, Ликера переїхала до Канева і залишилася там назавжди, щоб бути ближче до могили свого нареченого. Ликера Іванівна добре знала всього «Кобзаря», розуміла його й охоче співала пісню «Ой одна я, одна». В Каневі наймитувала, не мала своєї оселі, заробляла на хліб шиттям та вишиванням. Сімдесятирічною вона переходила з однієї квартири на іншу. Ходила постійно в чорному. Була висока і струнка, хоч уже й не молода. Щороку справляла панахиду по Шевченку, довго плакала, схилившись на білий хрест могили.

13 травня 1905 року залишила свій запис у книзі відвідувачів: «… приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь». Вона каялась увесь свій довгий і нещасний вік. У 1911 році приїздила в Москву на 50-і роковини від дня смерті поета.

Самотня, стара й немічна, вона потрапила до канівської богадільні. Над її ліжком висів скромний портрет Тараса Григоровича. Розум у неї потьмарився. Вона кликала поета і всіх запевняла: «Він прийде! Правда, прийде! Скажіть йому – я його жду». І все плакала, плакала. 17 лютого 1917 року смерть скосила її на 77 році життя. Похована на богадільному кладовищі за три кілометри від могили поета. Просила вона людей покласти її біля Тараса, але заповіт небіжчиці не був виконаний. У Канівському музеї й досі зберігається рушник, який вишивала Ликера Іванівна на весілля. Тарас Григорович хотів, щоб на рушникові були півні. Рушник завдовжки 4 метри і добре зберігся.

Своїм життям і каяттям Ликера Іванівна заслужила прощення в нащадків і шанувальників поета. Гадаю, що й поет пробачив би її також. А можливо, одружившись, прожив би довше.