Тарас Шевченко
(1814–1861)

с. Керелівка. Фото кінця 19-го ст.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого ст. ст. (9 березня н. ст.) 1814 року в родині кріпака Грицька Грушівського-Шевченка і його дружини Катерини в селі Моринці на Звенигородщині. Баба-повитуха пророкувала немовляті незвичайну долю: «А побачила я, – сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством – мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так і обімліла, і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить: виросте твій син неабияка людина – буде змагатись з панами та з царями... А за що – сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме... Хто знає – може, це й він» (Степан Васильченко).

Дитинство минуло в сусідньому селі Кирилівці (Керелівці, як вимовляв Шевченко), куди сім’я переїхала в 1816 році. Батько був письменний, стельмахував або й чумакував, щоб утримати сім’ю з восьми чоловік. У 1818 році в родині Шевченків було шестеро дітей: Микита, Катерина, Тарас, Йосип, Ярина, сліпенька Марія.

Батьківська хата в с. Керелівка. Т. Шевченко. Олівець. Вересень 1843 р.

Дитячі роки назавжди залишилися в пам’яті Тараса Григоровича. Саме тому під час навчання в Академії мистецтв він сумував за рідною домівкою. Перед очима стояла батьківська хата. У монографії Павла Зайцева подається ліричний опис подвір’я родини Шевченка: «Хата Шевченків стояла на краю села. Убога й стара, “під солом’яною стріхою з чорним димарем”, була вона “навколо побілена”. Перед хатою був квітник старшої сестри Тарасової Катрі, коло воріт росла стара розлога верба з засохлим верхів’ям, а за нею стояла клуня. За клунею був сад, а через сад провадила стежка вниз до левади, за якою в долині, ледве чутно дзюркочучи, плив “струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темно-зеленими лопухами”».

У повісті «В бур’янах» Степана Васильченка подано художній портрет малого Тараса: непосидючий, допитливий хлопчик. «Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп’явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки – на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш – скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур’яни несходимі! Залізе – до вечора не вибереться... І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур’янів на поле, як Кармелюк з лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там – край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає, червону хустку, плахту...». Тарасова освіта почалася з читання батьком «Минеї», слухання оповідань діда Івана про Коліївщину і народних пісень. Український народ «співав про далеке і ближче минуле, співав і про тяжку, незносну сучасність. У пісні зберігав і свої політичні, і свої етичні ідеали. З нею на устах йшов на ненависну роботу, у ній виливав свої болі і жалі, нею потішав себе й розважав, нею оздоблював свої свята. У піснях цих, як ідеал політичного устрою, воскресала сто літ тому скасована козаччина, козаччина ідеалізована і тим привабливіша» (Зайцев П.).

У вісім з половиною років Тарас пішов до школи. 20 серпня 1823 року померла мати, й наступного року батько побрався з Оксаною Терещенко, вдовою, що мала трьох власних дітей. Батько, рятуючи сина від прискіпувань мачухи, брав його з собою в чумацькі подорожі. Про життя з мачухою сам Тарас Шевченко оповідав так: «Не минало й години без сварки й лайки поміж батьком та мачухою: мачуха особливо ненавиділа мене, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка». Щоб не бачити Тараса, мачуха завантажувала його роботою: посилала влітку пасти свині й телята. З сестрою Катериною ходив «на прощу» до Мотронинського монастиря, поблизу якого були поховані гайдамаки. Саме про них чув оповіді Тарас від свого діда Івана. Згодом ці розповіді були використані поетом під час написання поеми «Гайдамаки».

21 березня 1825 року помер Грицько Шевченко, батько малого Тараса. Перед смертю батько висловив заповіт: «Синові Тарасові із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком; з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».

Тікав хлопець від лютої мачухи й до діда Івана, і до сестри Катерини в Зелену Діброву. Після звинувачень у крадіжці Тараса забрав до себе дядько Павло, який бив сироту. З часом хлопець вирішив почати самостійне життя: пішов у школярі-робітники до дяка Богорського. Робота в Богорського давала можливість не померти від голоду. Ледар і п’яниця, дяк недбало ставився до своїх обов’язків, примушуючи працювати малого Тараса. Доходило до жебракування. Коли дяк зійшовся з мачухою Тараса, життя малого стало нестерпним. Про цей період свого життя Тарас Григорович писав у вірші «А. О. Козачковському»:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або Три царіє со дари.

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

 «Його вчителем була й чарівна природа рідного краю – вона мовчазним навіюванням облагороджувала душу, “вчила” відкритості й сердечності, але й зваблювала своїми тайнами, якими наділяла її поетична уява народу» (Дзюба І.). У 13 років Тарас почав шукати учителя малювання, але дяки, до яких звертався з проханням, не виявляли в нього малярського хисту. У наш час ні в кого не виникає сумніву щодо обдарованості митця, тож іронічного підтексту набуває висновок тарасівського дяка стосовно Шевченка: «Апеллес, оглянувши уважно ліву долоню приблуди, відмовив йому, як одрізав, не бачачи в ньому хисту не те що до малярства чи шевства, ниже до бондарівства». Павло Зайцев подає також відомості про те, що Тарас учився на стельмаха в брата Микити, був наймитом у кирилівського священика о. Григорія Кошиця.

1829 року Тараса було взято до двору Павла Енгельгардта, у реєстрі слуг якого було зазначено, що хлопець надається на покоєвого маляра. Восени цього року разом із паном Тарас виїхав до Вільна й Варшави. Хлопця не покидала мрія стати художником. Подорожуючи в панському обозі вкупі з іншими слугами, Тарас, за його свідченнями, «крав по заїздах портрети різних історичних героїв». Потім уночі, коли пана з панею не було вдома, їх копіював. Нібито через загрозу пожежі розлючений Енгельгардт наказав відшмагати козачка кучерові. Через наполегливість Тараса пан віддає його в навчання малярському мистецтву. У Варшаві навчався у Франца Лямпі молодшого, за іншими відомостями – в Яна Рустема (Рустемаса). У листі до Броніслава Залєського Тарас Шевченко описує методику навчання професора Яна Рустема: «шість літ рисуй, а шість місяців малюй, і будеш майстром». До цього часу відноситься його роман з полькою-швачкою Дунею (Дзюнею) Гусіковською. Про цю дівчину Тарас Шевченко згадує в «Щоденнику» («Журнале»): «Уві сні бачив церкву святої Анни у Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, що молилась у тій церкві». Саме в цей період життя Тарас Григорович прийшов до усвідомлення неприпустимості кріпацтва. Згодом він оповідав Сошенкові: «Я вперше прийшов тоді до думки, чому й нам, нещасливим кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани».

29 листопада 1830 року у Варшаві почалося повстання, й Енгельгардт виїхав разом з полком, а Тарас з іншими кріпаками в кінці лютого 1831 року пішки вирушив до пана, до Петербурга. На прохання Тараса пан віддав хлопця на навчання до цехового маляра Василя Ширяєва. «Крім участі в оздобленні архітектурних споруд, Шевченко, певно, не без науки Ширяєва, робить перші спроби в історичних та міфологічних композиціях, що засвідчувало його прагнення до індивідуальних творчих зусиль. Уже в 1835 – 1836 роках він створює низку таких композицій: “Смерть Лукреції”, “Смерть Віргінії”, “Смерть Олега, князя древлянського”, “Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу”» (Дзюба І.).

Улітку 1835 року під час одного з «рисувальних» сеансів у Літньому саді Шевченко познайомився з Іваном Сошенком, маляром, учнем Академії Мистецтв. Сошенко почав опікуватися талановитим хлопцем-кріпаком: «давав йому й технічні вказівки, давав для копіювання естампи, загадував зрисовувати різні гіпсові зліпки та маски, а згодом і фігури… порадив робити портрети аквареллю». Учень Академії мистецтв розвинув діяльність по визволенню обдарованого юнака. Іван Сошенко познайомив талановитого хлопця з Євгеном Гребінкою, Олексієм Венеціановим, Василем Жуковським, Василем Григоровичем, Карлом Брюлловим. Як відомо, Брюллов написав портрет Василя Жуковського і виставив як приз у лотереї. Оскільки Василь Жуковський був впливовою людиною в царському дворі, то посприяв придбанню лотереї членами царської родини, і потрібна для викупу Тараса Шевченка сума була отримана. Завдяки зусиллям цих впливових людей 22 квітня 1838 року Тарас Шевченко був викуплений з кріпацтва за 2500 карбованців асигнаціями. І наступного дня став учнем рисувального класу Петербурзької Академії мистецтв.

Іван Сошенко	Карл Брюллов	Портрет Жуковського

Шевченко знаходив час і для фахової науки, і для самоосвіти. Прочитав двотомну історію античної Греції Джона Гілліса, «Подорож Анахарсіса» абата Бартелемі, Плутарха, «Історію хрестових походів» Мішо, критичні трактати з теорії й історії мистецтва, у російських перекладах Данте, Байрона, Шекспіра, Д. Дефо, В. Скотта, Діккенса, Ж.-Ж. Руссо, Шатобріана, В. Гюго, Ґете, Шіллера тощо; з польських письменників знав Міцкевича, Красінського, М. Чайковського, Б. Залеського, Гощинського, твори російських письменників; слухав лекції з фізики, анатомії, зоології, теорії естетики. Шевченко постійно ходив до театру, організовував і відвідував літературні вечори. За свідченням самого Тараса Шевченка, час навчання в Петербурзькій Академії мистецтв належить до найкращого періоду його життя. Проте митцю не давала спокою доля його батьківщини – України: «Перед его дивными произведениями (Карла Брюллова – прим. І.Б.) я задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца кобзаря и своих кровожадных гайдамаков. В тени его изящно-роскошной мастерской, как в знойной дикой степи надднепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести».

Перша поетична спроба Тараса, що дійшла до нас, – балада «Причинна» – датується 1837 роком. У квітні 1840 року коштом поміщика П. Мартоса вийшов «Кобзар» Шевченка, до якого увійшло 8 творів: «Думи мої, думи», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Не всі сприйняли збірку, але були захоплені нею, як незнаним до цього часу явищем. У житті Тараса Шевченка настав період продуктивної праці: поетична творчість, проби пера російською мовою, драматургічні твори, навчання в Академії.

Жовтень–листопад 1842 року – митець виїхав до Данії й Швеції, 1843 рік – перша подорож в Україну, знайомство з елітою того часу. Найбільшу увагу Тараса Шевченка привернули Яків де Бальмен, Закревські, Варвара Репніна. «І перебування вдома по чотирнадцятьох роках розлуки з рідним селом та родиною, і подорож до Чигирина та до Січі були великим етапом у його життєвому і творчому шляху. Враження від них виорали глибокі борозни-рани в його серці, і перо його потім писало вже тільки їхньою кров’ю» (Зайцев П.). Сватався до доньки о. Кошиця Федосі, але отримав відмову як колишній наймит.

1844 рік проминув для Шевченка під знаком «Живописної України». 22 березня 1845 року отримав звання «некласного художника». Митець поставив за мету «ілюструвати політичну історію України, починаючи ще від князівських часів, дати образ її мистецької культури, представити національні українські звичаї, а також ілюструвати й найоригінальніші пам’ятки української народної поетичної творчості» (П. Зайцев). Саме в цей час поет написав поетичні твори, у яких виступив проти пануючого ладу, засудивши царизм: «Великий льох», «Кавказ», «Сон» («У всякого своя доля»). «Уся сума вражень від перебування в поневоленій і закріпаченій Україні, наклавшись на досвід життя в чиновницько-бюрократичному Петербурзі з його соціальними контрастами та ідеологічними колізіями; весь біль за повсюдне приниження людини і все розуміння абсурдності деспотичного механізму суспільного буття, – все це вилилося в „комедію” „Сон”, яка стала викликом поета могутній, але не здатній вистояти перед судом розуму імперії» (Дзюба І.).

22 березня 1845 року Рада Академії Мистецтв ухвалила надати Тарасові Шевченку звання некласного художника, враховуючи його попередні роботи. Для продовження навчання, підвищення професійного рівня митцеві потрібно було продовжити навчання в Італії, проте бракувало коштів.

У квітні 1846 року, перебуваючи в Києві, від Миколи Костомарова довідався про існування таємного українського братства – «Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», засідання якого Шевченко почав відвідувати, де читав свої сатиричні поеми. Засновниками товариства стали М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський. Микола Костомаров написав програмові документи Братства: «Статут», «Головні Правила», «Книги битія українського народу». Діяльність Братства мала за мету: духовне й політичне єднання слов’ян, просвітницька діяльність, релігійна терпимість, рівність громадян незалежно від національності та віросповідання тощо.

Тарас Шевченко вільний час присвячує улюбленій справі: пише пам’ятки київської старовини – круча за Михайлівським монастирем, панорамні види Києво-Печерської Лаври. Митець бере активну участь у роботі наукової археологічної експедиції професора Іванишева, що під Фастовом вела розкопки скіфської могили – кургану Перепета.

5 квітня 1847 року заарештований за причетність до Кирило-Мефодіївського братства. Увагу слідчих до особи Тараса Шевченка привернув лист Білозерського: «Яку геніяльну людину ми маємо в Тарасі Григоровичу, бо тільки геній за поміччю одного глибокого почуття має хист угадувати потреби народу й навіть цілого віку, до чого без поетичного і разом із тим релігійного вогню, не приведе жадна наука ані знання».

За поетичні твори, уміщені в рукописній збірці «Три літа», Шевченка було визнано одним із найважливіших злочинців. Висновок слідства однозначний: «вони (вірші – І.Б.) повні ненависти до уряду і, мабуть, написані з тією самою метою посіяти в народі незадоволення з влади». Під час слідства не було доведено приналежність Тараса Шевченка до Кирило-Мефодіївського братства, але його поезії становили більшу небезпеку, ніж діяльність братчиків. Тараса Шевченка було засуджено на військову службу в Окремому Оренбурзькому корпусі з правом вислуги, але з забороною писати й малювати. «… ореол його поезії осявав і діяльність братчиків, і саме ім’я братства, а отож збільшував його небезпечність в очах уряду» (Дзюба І.).

Під час перебування в засланні Шевченко крадькома писав, брав участь у роботі наукової експедиціях для вивчення Аральського моря під керівництвом О. І. Бутакова та в гори Каратау на пошуки покладів вугілля, малював (виконав понад 150 малюнків), ліпив із глини, вів «Щоденник». Роки заслання поділяються на два періоди: 1847 – 1850 роки – перебування в Орській фортеці та 1850 – 1857 роки – у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак. «Новопетровське укріплення було збудоване лише кілька років перед тим: 1846 – 1847. Навколо – безплідні солончаки, природні умови найсуворіші, місця безлюдні. Гарнізон страждав від браку прісної води, хоч скільки-небудь нормальної їжі. Немало солдатів умирало від хвороб. Більше двох років тут солдатів не тримали, змінювали; Шевченко ж пробув тут майже сім років – від 17 жовтня 1850 року до 2 серпня 1857 року» (Дзюба І.).

1856 року віце-президент Академії мистецтв Федір Петрович Толстой та його дружина Анастасія Іванівна почали клопотатися про звільнення Шевченка з заслання. 26 серпня 1856 року Олександр ІІ підписав коронаційний маніфест про полегшення долі політичних злочинців, відданих на військову службу, але до форту повідомлення надійшло лише 21 липня 1857 року.

2 серпня 1857 року Шевченко вирушив рибальським човном до Астрахані замість Оренбурга (через що комендант Новопетровського укріплення І. Усков отримав сувору догану), а звідти – до Нижнього Новгорода, де його наздогнало повідомлення про заборону перебувати у столицях і на Україні. На засланні Тарас Шевченко почав вести «Щоденник» («Журнал»), у якому зафіксовано внутрішній стан митця, філософські роздуми, коментарі стосовно прочитаних книг, подій, ситуації в Російській імперії. Незважаючи на жорсткий тиск з боку влади, поетові вдалося не лише не деградувати, а й всебічно розвиватися. Перебуваючи на засланні, Тарас Шевченко пише твори, займається скульптурою, працює над живописними полотнами. Сам митець схарактеризував власний внутрішній стан у рядках: «Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего всемогущего создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований. Некоторые вещи просветлели, округлились, приняли более естественный размер и образ».

10 березня 1858 року прибув до Москви, 27 березня – до Петербурга. «Повернення Шевченка дало новий потужний стимул українському життю в Петербурзі, і, мабуть, невипадково влітку 1858 року починає діяти в столиці імперії українська Громада» (Дзюба І.).

Тарас Шевченко намагається заповнити свій час творчістю: пише етюди, працює над технікою акватинта, упорядковує написане під час заслання. 1859 року поїхав в Україну з метою придбати землю, побудувати хату, створити сім’ю. Зворушливою була зустріч з рідними після багатьох років розлуки: «Сльози текли з його очей, і не міг нічого вимовити із зворушення. Стара хата похилилася, дерева коло хати, що їх пам’ятав і на засланні так яскраво описував, згадуючи своє дитинство, були позрубані. Розпитуючи братову про її життя, нічого веселого не міг почути. Пішов потім до сестри Ярини. Як і Микитина жінка, так і Ярина збентежені були цією несподіваною зустріччю». Через донос провокатора, шляхтича Козловського Шевченко змушений був негайно виїхати з України, доручивши своякові Варфоломію Шевченку залагодити справи з придбанням землі для майбутньої садиби поета.

У вересні 1860 року Рада Петербурзької Академії Мистецтв присудила йому титул академіка гравери.

Присудження Т. Шевченку звання академіка	Диплом Т. Шевченка на звання академіка

Листопад 1860 року – Шевченко признається, що хворий.

Видання у грудні 1860 року «Букваря южнорусского».

26 лютого за ст. ст. (10 березня за н. ст.) 1861 року Тарас Григорович Шевченко помер. Під час похорону Тараса Шевченка було проголошено над труною десять промов, від поляків говорив студент Хорошевський, який наголосив на значенні спадщини поета не лише для українського народу, а й народів світу: «Якби ж тільки твоя смерть, чесний Тарасе, й урочистий сумний чин твого похорону стали початком нового життя! Якби ж над твоєю труною хоч трохи ненависті припинилося, і щоб цей малий початок народжував у майбутньому все більше взаємного зрозуміння, братерства і забуття давніх кривд – так, як мале зернятко, вкинене у землю, зроджує багате жниво. Це був би найгарніший вінок на твою честь та найпишніший пам’ятник тобі, Тарасе».

22 травня за н. ст. 1861 року останки поета було перепоховано на Чернечій горі під Каневом, виконуючи його заповіт:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Майже на усіх континентах світу, окрім Африки, є пам’ятники Шевченкові, у 47 країнах світу – 100 монументів.

П. Куліш писав: «Шевченко – наш поет і первий історик. Шевченко перше всіх запитав наші німі могили щò вони таке, і одному тільки йому дали вони ясну, як Боже слово, одповідь. Шевченко перше всіх додумався, чим наша старосвітщина славна і за що проклянуть її грядущі роди. Так, як йому самому пісня народна дала тон до високої речі, так і він дав нам усім праведний тон, як нам своє слово строїти. Високо над нами підняв Шевченко поетичне світло своє – і стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати».

Закінчити хочу словами з промови Дмитра Донцова на честь 55-ї річниці з дня смерті Тараса Шевченка: «І доки його “Кобзар” не перенесеться до наших сердець, замість того, щоб стояти на полиці в шафі і бути отвираним лиш в торжественні моменти – краще даймо йому спокій. Краще не зближуймося до великої тіні і не сквернімо уст лицемірною молитвою. Він є завеликий для нас, як і той час, що ми його тепер переживаємо».

Використана література:
Шевченко Т. Г. Автобиография. Дневник / Вступ. ст. В. Русановского. Прим. В. Бородина. – К. : Днипро, 1988. – 343 с. ил. – (Б-ка укр. классики «Днипро»).
Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість / Іван Дзюба. – 2-ге вид., доопрацьов. – К. : Вид. дім «Києво-Могилян. акад.», 2008. – 718 с.
Зайцев Павло. Життя Тараса Шевченка / Павло Зайцев ; Бібліотека українського раритету. – К. : Обереги, 2004. – 481 с.