Щоденник (1857-09)
1 вересня. Петро Улянович Чекмарьов.
Новий місяць почався новим дуже приємним знайомством. Півгодини перед підняттям котвиці зявилась до капітанської каюти та мого тимчасового житла людина з негарним, але привабливо-симпатичним обличчям. Промовивши монотонно: "Петро Улянович Чекмарьов", він сказав із надхненням: — "Марія Григорівна Солонина, незнайома вам ваша мила землячка й поклонниця, доручила мені передати вам свій сердечний сестрин поцілунок та привітати вас із пожаданою свободою". І тут таки назнаменував мою лисину двома важенними поцілунками: одним за землячку, а другим — за себе та за саратівську братію. Довго я не міг опамятатись від цього несподіваного щастя, а опамятавшись, я витяг із своєї вбогої комори якусь пісеньку та попросив свого нового приятеля передати цю лепту моїй милій сердечній землянці. Незабаром почали підіймати котвицю, і ми розпрощались, давши один одному слово побачитися тої зими в Петербурзі.
2 [вересня].
Пятнадцать лтъ не измнили насъ,
Я прежній Сашка все, ты также все Тарасъ.
Олександер Сапожніков.
Сьогодні в 7 годині ранку випадково зібрались ми в капітанській каюті і слово за словом від буденної розмови перейшли до сучасної літератури та поезії. Після недовгої гутірки я запропонував О. О. Сапожнікову прочитати "Собачій пиръ" (із Барбє) Бєнєдіктова, і він по-мистецькому його прочитав. Прочитавши переклад, прочитали ориґінал і одноголосно вирішили, що переклад вищий за ориґінал. Бенедіктов, співець кучерів і такої всячини, не перекладає, а відтворює Барбє. Незбагненно! Невже від смерти цього, за висловом Іскандера, величезного нашого Тормаза, поети воскресли, оновились? Іншої причини я не знаю. З приводу "Собачьяго пира" наш добрий, милий капітан Володимир Василєвич Кішкін витягнув із свого заповідного портфеля цього самого Бєнєдіктова "Входъ воспрещается". І з почуттям поклонника рідної оновленої поезії прочитав нам, уважним слухачам. Потім прочитав його ж таки "На Новый 1857 Годъ". Я дивувався й не вірив тому, що чув. Багато ще дечого пружно-свіжого, живого прочитав наш милий капітан. Але я всю свою увагу та подив зосередив на Бєнєдіктові, а решту ледве слухав.
Отже, в нас сьогодні із звичайної гутірки вийшов надзвичайно ефектовний літературний ранок. Приємно було б повторювати таку імпровізацію. Наприкінці цих поетичних сходин О. О. Сапожніков запалився надхненням і написав двохстишшя — ґраціозне і по-братерському щире.
Вночі проти міста Волзьке (місце центральної контори дому Сапожнікових) пароплав на кілька годин спинився. О. О. зійшов на берег і незабаром вернувся на пароплав із своїм головним управителем Тихоном Зиновієвичем піфановим. Білий з чорними бровами, свіжий і на диво гарний дідусь із прекрасними манєрами, що й тіні не нагадували російського купця. Він мені живо нагадав своїм чепурним виглядом мого дядька Шевченка-Гриня.
3 [вересня]. Не забувайте люблячого Вас І. Явленського.
Їв, пив, спав. Уві сні бачив Орську кріпость і корпусного єфрейтора Обручева. Я так перелякався цього мерзенного єфрейтора, що з ляку прокинувся й довго не міг очуматись од такого паскудного сну.
4 [вересня]. Цілу ніч пароплав вантажили дровами проти міста Хвалинського. Це єдина місцевість на березі Волги, що нагадує стару назву Каспійського моря. Надранок, як підняли котвицю, зібрались ми в каюті нашого доброго капітана, і після коротенької прелюдії знову склався в нас літературно-поетичний ранок. Послужливий Володимир Василєвич прочитав нам із свого заповідного портфеля кілька животрепетних віршів невідомих авторів і між іншим "Кающуюся Россію" Хомякова. Цей глибоко-сумний вірш я записав до свого журналу на память про наші ранішні бесіди на пароплаві "Князь Пожарскій".
КАЮЩАЯСЯ РОССІЯ.
Не уклони сердце твое въ словесах лукавствія
неищевати [вины] о грсхъ твоих.
Тебя призвалъ на брань святую,
Тебя Господь нашъ полюбилъ,
Теб далъ силу роковую,
Да сокрушишь ты волю злую
Слпыхъ, безумныхъ, буйныхъ силъ.
Вставай, страна моя родная!
За бротьевъ! Богъ тебя зоветъ
Чрезъ волны гнвнаго Дуная -
Туда, гд, землю огибая,
Шумятъ струи эгейскихъ водъ.
Но помни, быть орудьемъ Бога
Земнымъ созданьямъ тяжело;
Своихъ рабовъ Онъ судитъ строго,
А на тебя, увы! какъ много
Грховъ ужасныхъ налегло!
Въ судахъ черна неправдой черной
И игомъ рабства клеймена,
Безбожной лести, лжи тлетворной,
И лни мертвой и позорной,
И всякой мерзости полна.
И, недостойная избранья,
Ты избрана! Скорй омой
Себя водою покаянья,
Да громъ двойного наказанья
Не грянетъ надъ твоей главой!
Съ душой колнопреклоненной,
Съ главой, лежащею въ пыли,
Молись молитвою смиренной
И раны совести растлнной
Елеемъ плача исцли!
И встань потомъ, врна призванью,
И бросься въ пылъ кровавыхъ счъ!
Борись за братьевъ крпкой бранью,
Держи стягъ Божій крпкой дланью.
Рази мечомъ — то Божій мечъ!
А. Хомяковъ.
5 [вересня]. Береги Волги все більш і більш змінюються та набирають одпоманітности й суворости. Плескуваті узгіря правого берега покриті лісом, здебільшого дубовим. Де-не-де зрідка проблискують білі стовбури берез і сірі, матові стовбури осик. Листя дерев помітно жовкне. Температура повітря змінюється, холоднішає. Коли б вона мене не захопила зненацька! Сьогодні був перший приморозок. Ноги промерзли. Треба буде в Самарі купити кинді та чинений кожушок. Нічого не читаю й не рисую. Рисувати не дає машина своїм невгамонним шумом та дрижанням, а читати — чудові береги Волги. Уві сні бачив церкву святої Анни в Вильні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, як молилась у цій церкві. Це, мабуть, унаслідок читання про королеву Варвару Радивилівну. Пан Попов — історик нового й прекрасного стилю. Він, здається, учень Соловйова. Треба будо прочитати в "Русскомъ Встник" його "Турецкую войну при цар Федор Алексевич". Мені тепер багато треба прочитати. Я цілком одбився від нової літератури. Які гарні "Губернскіе Очерки" Салтикова, а між ними й "Мавра Кузьмовна", і як чудово їх читає Панченко (домовий лікар Сапожнікова) — без тіні декламації. На мою думку, такі глибоко сумні твори інакше й читати не можна. Монотонне, одноманітне читання сильніше, релєфніше змальовує цих бездуших, холодних, цих гидких гарпій. Я благоговію перед Салтиковим. О, Гоголю, наш безсмертний Гоголю! Якою радістю зраділа б благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких ґеніяльних учнів своїх. Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідну, брудну, запаскужену чернь! за цього зневаженого, безсловесного смерда!
6 [вересня]. У десятій годині ранку "Князь Пожарскій" закотвичився при набережжі міста Самари. Здалеку ця першої ґільдії отроковиця — дуже, дуже таки немальовнича. Я вийшов на берег і пішов поглянути ближче на цю бундючну молоду купчиху та купити кинді. На вулиці здибав я І. Явленського, і ми разом пішли оглядати місто. Рівне, гладеньке, вибілене, нафарбоване, до млости одноманітне місто. Жива представниця царювання "неудобозабываемаго" Миколи Тормаза.
З цікавости, а також і через вопіющий апетит (сталося це коло другої години), ми звеліли візникові їхати до найліпшого в місті трахтиру; він і поїхав і привіз нас до найкращого "заведенія", себто трахтиру. Тількощо ступили ми на сходи цього "заведенія", як обидва в один голос промовили: "Здсь русскій духъ, здсь Русью пахнетъ", себто салом, чимсь горілим і всяким паскудством. Ми все ж здобулися на відвагу замовити собі котлєти, та ба! не стало терпцю дочекатись цих безконечних котлєт. Явленський жбурнув прислужникові коповика, трохи лайнув [його], на що той мовчки з усмішкою вклонився, і ми вийшли з "заведенія". Величезна збіжева пристань на Волзі, приволзький Новий Орлєан! а не має путнього трахтиру. О, Русь!
Після ніби-сніданку ми поїхали до крамниць: у крамницях, навіть у крамничках не знайшлось такого краму, якого мені було треба (кинді), і ми подались на пароплав.
У капітанській каюті на підлозі побачив я зімяту сторінку давнього знайомого, "Русскаго Инвалида"; підняв його і знечевя почав читати фелєтон. Там говорилось про китайських повстанців і про те, яку промову виголосив Ґонґ, ватажок повстанців, перед штурмом Нанкіна. Промова починається ось як: "Бог іде з нами. Що ж зможуть проти нас демони? Мандарини ці — годована на заріз худоба, здатна тілько на жертву нашому небесному отцеві, найвищому Владиці, єдиному істинному Богові". — Чи окоро можна буде про російських бояр те саме голосно сказати?
У Самарі живе багатий купець Свєтов, голова секти молоканів. Уряд (лагідними засобами) примушував його прийняти православіє, але він, не вважаючи на "лагідні" засоби, рішуче відмовився від православія й виявив бажання прийняти кальвінізм, на що одначе уряд не погодився і дав йому спокій, заборонивши йому і його секті торгувати (один із "лагідних" засобів).
7 [вересня]. У десятій годині вранці під міцним нордом із дощем та снігом ми покинули Самару. Угору від Самари лівий берег Волги починає вищати; це плескуваті узбіччя Жиґулівських гір. За дві години ми підійшли до брами Жиґулівських гір. Це межигіря звузило Волгу до однієї верстви; за горами, мов за рямцями, відкрилась перед нами нова, досі невидана панорама, помережана темносиніми смугами; це мешканець півночі — сосновий ліс. На перший план цієї панорами з-за ущелини, порослої чорним лісом, висунулась гола самотня гора. Це Царів Курган. За народнім переказом, Петро Перший, подорожуючи Волгою, спинявся на цім місці і виходив на цю гору, через що вона й дістала назву Царевого Кургану.
Гора ця своєю формою та розміром нагадала мені таку саму гору біля Звинигородки київської ґубернії в селі Гудзівці. Можливо, що й Гудзівську гору якийсь помазаник-пройдисвіт освятив своїм вшестям, та земляки мої якось туго заховують у своїй памяті подібні посвячення. Вони (земляки мої) чи не здогадуються часом, що, коли цар зійде на таку гору, то мабуть не даремне, а либонь для того, щоб неситим оком окинути околицю, — скільки на ній (коли він полководець) за одним разом можна вбити вірнопідданих. А коли він, борони Боже, аґроном, то це ще гірше; особливо, коли околиця покажеться неродюча, то він височайше звелить зробити її родючою, і тоді потом і кровю кріпака угноїться яловий солонець. Земляки мої, мабуть не без причини, не освячують у своїй памяті таких урочищ.
Не міг я довідатися, за яким народнім переказом покійний князь Воронцов назвав у своїх Мошнах звичайну гору Святославовою горою, звідки цей пяний варяг-розбійник нібито любувався на свою ватагу, що своїми розбійницькими човнами збивала піну на святому Дніпрі. На мою думку, це просто фантазія сіятельної голови та більше нічого. Сіятельному анґломанові просто забагнулося прикрасити свій пишний парк вежею на шталт маяка, от він і вигадав народній переказ, пристосувавши його до місцевости, а незграбну свою вежу назвав вежею Святослава. А Михайло Грабовський (не в осуд хай буде сказано) мало-мало не доказав документально, що переказ про Святославову гору — народній.
Капітан наш, спасибі йому, догадався сьогодні, послугуючись повстинами, зробити з своєї ажур-каюти каюту темницю та спорудив у ній чавунну грубку, і я тепер перебуваю буквально в теплих обіймах друга.
От тобі й волзькі комарі, яких я так боявся!
8 [вересня]. Ранок ясний, тихий, морозяний. Лівий берег Волги від самого Царевого Кургану помітно нижчає, і сьогодні вранці я його побачив таким самим, як і перед Самарою: рівним, плескатим, одноманітним. Правий берег, як і досі, понурий, високий і поріс дрібним лісом. Коли б і можна було рисувати, то зовсім нема чого, крім хіба величезної "расшивы", закотвиченої посередині Волги, немов на дзеркалі.
Я сподівався, що казенні, парадні чоботи послужать мені принаймні до Москви, а вони й до Сімбірського не дотягнули; зрадили, прокляті, чи то пак казенні. Іван Никифорович Явленський помітив цей ущербок у моєму дуже нечепурному одязі і запропонував мені свої чоботи із запасових, за що я йому сердечно вдячний. Його чоботи прийшлись мені до ноги, і я тепер хизуюся майже в нових чоботях та ще й на високих закаблуках, що мені не зовсім до вподоби, але дарованому коневі в зуби не заглядають.
9 [вересня].
Симбирскъ-отъ видишъ,
А недлю йдешь.
Бурлацька приказка.
При сході сонця далеко на положистій височині, що врізується в Волгу, показалося Сімбірське, себто кілька білих цяточок невиразної форми. Вартовий матрос, указуючи мені на білесенькі цяточки, промовив бурлацьку приказку, яку я зараз і записав. Від Сєнґілєя до Сімбірського 50 верстов, і цю віддаль проплили ми не за тиждень, але за десять годин із гаком. "Князь Пожарскій" сьогодні якось особливо поволі посувався наперед. А може це мені так здалося тому, що не сходило з обрію Сімбірське, де мені хотілось побувати засвітла, подивитися на памятник Карамзінові. Сімбірське ж замість того, щоб наблизитись до мене, гай-гай, цілком сховалося за непрозористою завісою, зітканою з дощу і снігу. Цього паскудства було щораз більше, вечір швидко наближався, і я втрачав надію бачити на місці музу історії, що її бачив тілько в глині в майстерні незабутнього Ставассера. Чого я боявся, те й сталося. Ледве коло пятої години "Князь" закотвичився біля якоїсь дощаної пристані. Решта декорацій була закрита дощем із снігом. Не вважаючи на це все, я зважився зійти на берег. Моя рідна черноземна грязюка — по коліна, і ні одного візника. Промочивши в калюжах та в грязюці ноги, я вернувся — не можна сказати, щоб щасливо — на пароплав.
Вдруге проїжжаю повз Сімбірське й удруге не вдається мені бачити памятника двірському історіоґрафові. Уперше в 1847 [році] провіз мене повз Сімбірське фельдєґер. Тоді було не до монументу Карамзіна. Тоді я ледве встиг пообідати в якійсь харчівні або, точніше сказати, в шинку. Мене (як я потім довідався) пильно потребували в Оренбурзі, і тому фельдєґер "неудобозабываемаго" Тормаза не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу приставив до Оренбурґу, замордувавши за всю дорогу тілько одного поштового коня. А тепер, 1857 року, замість поспіху — ніч та ще й з такими препоганими варіяціями, що нерозумно було б і думати про монумент Карамзіна.
З нагоди двадцятиодноліття подружнього життя Катерини Никифорівни Козаченкової ми за сніданком подолали двох велетнів, що звуться пироги, з різними дивовижними начинками, і через цю надзвичайну обставину обідали пізно, рівно в сьомій годині; і рівно в сьомій годині поруч "Князя" закотвичився пароплав "Сусанинъ". Капітана "Сусанина" Якова Осиповича Возніцина сам господар запросив на обід. Тому, що не вдалося бачити Сімбірське та монумент Карамзіна, в мене народився і швидко виріс чудовий проєкт: за обідом напитися; та, на жаль, цей чудовий проєкт удався тілько наполовину.
По обіді зайшли ми до капітанської світлиці (так називають волзькі пловці-матроси капітанську каюту над чардаком) і взялися до чаю. Між іншими цікавими розмовами за чаєм Возніцин сказав, що він, після закриття волзької навіґації, їде до свого маєтку (тверської ґубернії) з нагоди визволення кріпаків. Він, хоч і ліберал, але, як дідич, оповів про цю прекрасну новину без якогобудь задоволення. Помітивши це філантропійне почуття в дідича тверської ґубернії, я вважав за зайве здіймати з дідичем розмову про таку слизьку для нього справу. І, не поділивши захвату, що його збудила ця велика новина, я загорнувся в свій чапан і заснув сном праведного.
У 6-ій годині ввечері приходив до капітана нашого якийсь гер Ренненкампф, аґент компанії фірми "Меркурій", гидка, льокайсько-німецька фізіономія і нічого більше; та між іншим, ця двірська, льокайська фізіономія належить статському совітникові й голові якоїсь "палати", трохи чи не "казенної"!
10 [вересня]. Мій чудовий вчорашній проєкт, що вдався наполовину, сьогодні (і то вже, слава Богу, тілько ввечері) удався й удався до найменших подробиць, з болем голови та іншою такою всячиною.
11 [вересня](1).
12[вересня]. Погода — препогана. "Князь Пожарскій" і "Сусанинъ" закотвичилися на ніч у Спаському затоні. Це зимівля для пароплавів компанії "Меркурій". Тут побудовані майстерні, кватирі для капітанів, помешкання для майстрів, школа й шинок. Місцевість прекрасна, оточена молодими дубовими гаями; і хоч стоїть холодна погода, в гаях збереглася свіжа зелень і деякі квіти, з яких я назбирав маленьку китицю, і, як справжній Тірсіс-Посошков, підніс її наймилішій баронесі Медем, одній із пасажирок "Князя Пожарскаго", жінці одного з капітанів Меркуріївської компанії. Мила, приваблива жінка.
Ранок ясний, з морозом до 5 ступнів. Коло полудня погода, як і вчора, перемінилась: почав падати дощ із снігом. "Князь Пожарскій" щасливо пройшов Красновидівську переміль і в одинадцятій годині ввечері закотвичився за десять верстов од Казані.
13 [вересня].
Казань-городокъ -
Москвы уголокъ.
Цю приповідку чув я вперше в 1847 році на поштовій станції в Сімбірській ґубернії, коли мене фельдєґер віз до Оренбурґу. Якийсь годований сімбірський степовик, описуючи моєму поводиреві величну красу міста Казані, закінчив свій опис цією влучною приповідкою. Сьогодні вранці побачив я здалека Казань, і давно почута приповідка сама собою пригадалась, і я її мимоволі повторив. Ледве пароплав закотвичився, вискочив я на берег, примостився за "четвертака" в татарському візочку й подався до міста. Як здалека, так і зблизька, і всередині Казань надзвичайно живо нагадує собою куточок Москви, починаючи від церков і дзвіниць аж до "сайок" і калачів, — скрізь на кожному кроці бачиш вплив білокаменної Москви. Навіть вежа Сумбеки, безсумнівний памятник часів татарських, видалась мені рідною сестрою Сухаревої вежі. Велика вулиця (звичайно, Московська), що веде до Кремлю, скидається на Невський проспект своєю претенсійністю та деревяним бруком. На початку цієї вулиці стоїть будинок університету, оздоблений трьома ґрандіозними іонійськими портиками. Шкода, що перед цією прекрасною будівлею бракує майдану; вона б багато виграла, монумент співця Катерини не лишався б у дворі в мініятюрному садочку, і на нього не дивилася б меланхолійно руда корова.
Намилувавшись, укупі з рудою коровою, монументом сплітача урочистих од та інших мерзенних лестощів, я, проходячи через двір, зустрів студента з добре таки синім підборіддям, а тому й зміркував, що він не новак у тутешній авдиторії. Тому я й запитав його, чи не памятає він Посяди й Андрузького, переведених 1847 року з київського університету до казанського. Він сказав, що не памятає, і порадив мені звернутися до старого сторожа Іґнатєва. Я ввічливо подякував йому за науку, але, не вважаючи за потрібне скористати з цієї милої науки, вийшов на вулицю. Вийшовши на вулицю, я почув глухий туркіт барабану й побачив густу юрбу, що провожала на страту злочинця. Щоб не зустрінути цієї огидливої процесії, я звернув у провулок і побачив серед тих, що бігли дивитись на цю процесію, молоду дівчину з катеринкою за плечима й обірваного хлопчика з тамбурином у руках. Мені стало не сумно, а якось особливо погано, і я знов узяв за "четвертака" татарсьний візочок і вернувся на пароплав.
Вертаючись на пароплав, я побачив праворуч од дороги памятник, поставлений на кістках убитих підчас здобуття Казані царем Іваном Лютим. Ця зрізана піраміда з портиками поставлена нібито на тому місці, де стояло шатро лютого царя. Сумний памятник!
14 [вересня]. Приймаючи новий вантаж, пароплав наш простояв при казанському березі до 11 години ранку. Користуючись цим рідким випадком та, хоч і похмурою, але не мокрою погодою, я вийшов на берег і зробив два нариси: загальний вид Казані та вид на Волгу проти Казані й села Услон. Вертаючись на пароплав, купив я в гарненької перекупки соленого вареного ляща і, прийшовши на пароплав, справив собі справжній плєбейський бенкет. Крім ляща й новопетровської шинки, закінчив я свій бенкет головкою часнику з житнім хлібом і засмердів не тілько капітанську світлицю, але й усього "Князя Пожарскаго". Сопутники мої тікали від мене, як чорт від ладану. Одна тілько мила господиня та предобра її матуся Катерина Никифорівна Козаченкова признали, що часник хоч і смердить, та не так нестерпно, щоб при зустрічі зо мною конче треба було затикати носа; і що більше; щоб довести тим панам, які не люблять часнику, що часник річ не тілько не гидка, але навіть приємна, обіцяли загадати обід з часником і обгодувати гудіїв. Премила Катерина Никифорівна!
Проти міста Свіяжського пройшли ми щасливо Василіївську переміль і зустріли пароплав "Адашевъ", теж Меркуріївської компанії. Він буксирує дві баржі з дровами і одну з них посадив на мілину. "Князь Пожарскій" спробував був стягнути її з мілини, та без успіху, і, пройшовши кілька верстов наперед, закотвичився на ніч, боячись сісти на Вязівській перемілі. Вище гирла Ками Волга стала помітно вужча й мілкіша.
15 [вересня]. Проспав я рівно до девятої години ранку. Треба думати, що це сталось зо мною під глухий гуркіт "Князя Пожарскаго", бо давніше зо мною цього не траплялося, навіть і під нетверезу руку. Це навдивовижу довге спання закінчилося препоганим сном: нібито Дубельт із своїми помічниками Поповим і Нордстремом у свому затишному кабінеті перед запаленим коминком даремне навертав мене на путь істини, загрожував тортурами, та врешті плюнув і назвав мене недолюдком. Ледве встиг він промовити цей милий епітет, як зявився в парадному мундурі капітан Косарєв і зробив мені догану, мало не бючи мене за те, що я спізнився на вправи. Тим і закінчився цей ганебний сон. Мене збудив брязкіт котвиці, а власне ланцюга, що спадав перед Ураківською переміллю.
Користуючись цією недовгою зупинкою і довгою, повільною переправою через цю Ураківську переміль, я нарисував білим і чорним олівцем, досить вдало, портрет Михайла Петровича Комаровського, майбутнього капітана майбутнього пароплаву О. Сапожнікова, — за те, що він подарував мені свої оксамитові теплі чоботи.
У десятій годині ввечері "Князь Пожарскій" закотвичився перед Ґрємячівською переміллю.
За вечерею Ніна Олександрівна наївно розповідала зміст "Дон Жуана" Байрона, що його вона цими днями прочитала у французькому перекладі. І ще миліше й наївніше просила свого чоловіка вчити її анґлійської мови.
16 [вересня].
СОБАЧІЙ ПИРЪ.
(Изъ Барбье).
Когда взошла заря и страшный день багровый,
Народный день насталъ;
Когда гудлъ набатъ и крупный дождь свинцовый
По улицамъ хлесталъ;
Когда Парижъ взревлъ, когда народъ воспрянулъ,
И малый сталъ великъ;
Когда въ отвтъ на гулъ старинныхъ пушекъ грянулъ
Свободы звучный кликъ!
Конечно, не было тамъ [видно] ловко сшитыхъ
Мундировъ нашихъ дней;
Тамъ дйствовалъ напоръ, лохмотьями прикрытый,
Запачканныхъ людей,
Чернь грязною рукой тамъ ружья заряжала,
И закопченнымъ ртомъ
Въ пороховомъ дыму тамъ сволочь восклицала:
"..... мать, умремъ!"
А эти баловни въ натянутыхъ перчаткахъ
Съ батистовымъ бльемъ,
Женоподобные, въ корсетахъ на подкладкахъ,
Тамъ были ль подъ ружьемъ?
Нтъ! ихъ тамъ не было, когда, все низвергая
И сквозь картечь стремясь,
Та чернь великая и сволочь та святая
Къ безсмертію неслась!
А т господчики, боясь громовъ и блеску
И слыша грозный ревъ,
Дрожали гд-нибудь вдали за занавской,
На корточки присвъ!
Ихъ не было въ виду, ихъ не было въ помин
При общей свалк тамъ.
Затмъ, что, видите ль, свобода не графиня
И не изъ модныхъ дамъ,
Которая, неся на истощенномъ лик
Румянъ карминныхъ слой,
Готова въ обморокъ при первомъ падать крик,
Подъ первою пальбой.
Свобода — женщина съ упругой, мощной грудью,
Съ загаромъ на щек,
17 [вересня]. Учора мені ніщо не вдалося. Вранці почав рисувати портрет . А. Панченка, домового лікаря О. Сапожнікова. Не встиг зробить контурів, як покликали снідати. Після сніданку пішов я до капітанської світлиці з твердим наміром продовжувати початий портрет, коли почало показуватися з-за гори місто Чебоксари. Малесеньке, але мальовниче місто. Церков у ньому буде стільки, скільки й домів, коли не більше. І все старовинної московської архітектури. Для кого й для чого їх збудовано? Для чувашів? Ні, для православія. Головний вузол давньої московської внутрішньої політики — православіє. "Неудобозабываемый" Тормаз з дурного розуму свого хотів затягнути цей ослаблий вузол та й перетягнув: він тепер на одній волосинці держиться.
Коли сховалися від нас мальовничі, брудні Чебоксари, я знов узявся до портрета; але взявся мляво, неохоче, взявся для того, щоб його закінчити і, звичайно, закінчив погано.
Через цю першу невдачу я з досади ліг спати і проспав прекрасний вид села Ілїнського. Увечері, коли "Князь Пожарскій" закотвичився на ніч, і все втихомирилось, я, щоб хоч чимнебудь надолужити дві невдачі, заходився переписувати "Собачій Пиръ", аж ось у світлицю ввійшов О. С[апожніков] з К[ішкіном] та П[анченком], і ненароком відбувся в нас літературний вечір. Капітан наш витягнув із схованки "Полярную Звзду" 1824 року і прекрасно прочитав нам уривки з поеми "Наливайко", О. Сапожніков — уривки з поеми "Войнаровскій" Потім О[лександер] О[лександрович] запросив нас вечеряти. А тому, що це сталося в дванадцятій годині, то при вечері трапилась іменинниця, а саме бабуся Любов Григорівна Явленська. Поздоровили. Не один і не два, а три рази поздоровили. Потім почали поздоровляти відсутніх іменинниць, і я таки порядно напоздоровлявся.
Не зважаючи на останню вчорашню подію, я сьогодні прокинувся рано і, мов нічого не було, заходився коло свого журналу та, поки братія ще в обіймах Морфея, буду далі переписувати "Собачій Пиръ" до нового перепою.
Съ зажженнымъ фитилемъ, приложеннымь къ орудью
Въ дымящейся рук!
Свобода — женщина съ широкимъ, гордымъ шагомъ,
Со взоромъ огневымъ,
Подь гордо вьющимся по втру краснымъ флагомъ,
Подъ дымомъ боевымъ;
И голосъ у нея не женственный сопрано:
Ни жерлъ чугунный рядъ,
Ни мдь колоколовъ, ни палка барабана
Его не заглушатъ!
Свобода — женщина, но въ сладострастьи щедромъ
Избранникамъ своимъ врна,
Могучихъ лишь однихъ къ своимъ пріемлетъ ндрамъ
Могучая жена.
Ей нравится плебей, окрпнувшій въ проклятьяхъ,
А не гнилая знать,
И въ свжей кровію дымящихся объятьяхъ
Ей любо трепетать.
Когда-то ярая, какъ бшеная два,
Явилась вдругъ она,
Готова дать плодъ отъ двственнаго чрева,
Грядущая жена.
И гордо вдаль она при кликахъ изступленья
Свой совершала ходъ,
И цлыя пять лтъ горячкой вожделнья
Сжигала свой народъ!
А посл кинулась вдругъ къ палкамъ, къ барабану,
И маркитанткой въ станъ
Къ двадцатилтнему явилась капитану:
"Здорово, капитанъ!"
Да, — это все она! она съ отрадной рчью
Являлась намъ въ стнахъ,
Избитыхъ ядрами, испятнанныхъ картечью, —
Съ улыбкой на устахъ;
Она! огонь въ глазахъ, въ ланитахъ жизни краска,
Дыханье горячо,
Лохмотья, нищета, трехцвтная повязка
Чрезъ голое плечо!
Она! Въ трехдневный срокъ французовъ жребій вынутъ!
Она! Внецъ долой!
Измята армія, тронъ скомканъ, опрокинутъ
Кремнемъ изъ мостовой!
И что же? О позоръ! Парижъ, столь благородный
Въ кипньи гнвныхъ силъ,
Парижъ, гд нкогда великій вихрь народный
Власть львиную сломилъ, —
Парижъ, который весь гробницами уставленъ
Величій всхъ временъ!
Парижъ, гд камень стнъ пальбою продырявленъ,
Какъ рубище знаменъ!
Парижъ, отъявленный сынъ хартій, прокламацій,
Отъ головы до ногъ,
Обвитый лаврами, апостолъ въ дл націй,
Народовъ полубогъ,
Порижъ, что нногда, какъ свтлый куполъ храма
Всемірнаго, блисталъ,
Сталъ нын скопищемъ нечистоты и срама,
Помойной ямой сталъ,
Вертепомъ подлыхъ душъ, мсть ищущихъ въ лакеи
Паркетныхъ шаркуновъ,
Просящихъ нищенски для рабской ихъ ливреи
Мишурныхъ гапуновъ;
Бродягъ, которые рвутъ Францію на части,
И сквозь плавни, толчки,
Визжа, зубами рвутъ издохшей тронной власти
Кровавые клочки!
Такъ вепрь израненный, сраженный смертнымъ боемъ,
Чуть дышетъ въ злой тоск,
Покрытый язвами, палимый солнца зноемъ,
Простертый на песк;
Кровавые глаза померкли; обезсиленъ,
Могучій зврь поникъ:
Отверстый звъ его шипучей пной взмыленъ
И висунутъ языкъ...
Вдругъ рогъ охотничій пустыннаго простора
Всю ппощадь огласилъ
И спущенныхъ собакъ неистовая свора
Со всхъ рванулась силъ!
Завыли жадныя! Послдній песъ дворовый
Оскалилъ острый зубъ
И съ визгомъ кинулся на пиръ ему готовый,
На неподвижный трупь!
Борзые, гончіе, лягавые, бульдоги:
"Пойдемъ!" — и вс пошли:
"Нтъ вепря короля! Возвеселитесь, боги!
Собаки - короли!
Пойдемъ! Свободны мы! Насъ не удержатъ стью,
Веревкой не скрутятъ!
Суровый сторожъ насъ не пріударитъ плетью,
Не крикнетъ: песъ, назадъ!
За т щелчки, толчки хоть мертвому отплатимъ!
Коль не въ кровавый сокъ
Запустимъ морду мы, такъ падали ухватимъ
Хоть нищенскій кусокъ!
Пойдемъ!" И начали изъ всей собачьей злости
Трудиться, что есть силъ;
Тотъ песъ щетины клокъ, а тотъ кровавой кости
Обрзокъ ухватилъ,
И радъ бжать домой, вертя хвостомъ мохнатымъ,
Чадолюбивый песъ
Ревнивой сук въ даръ и въ кормъ своимъ щенятамъ
Хоть что-нибудь принесъ.
И бросивъ изъ своей окровавленной пасти
Добычу, говоритъ:
"Вотъ шьте! Эта кость — урывокъ царской власти!
Пируйте: вепрь убитъ!".
Бенедиктовъ.
18 [вересня]. Учора святкували іменини премилої бабусі Любови Григорівни Явленської. Сьогодні святкуємо народини її премилого внука О. О. Сапожнікова. А поки ще сніданок не загрожує, то я по-вчорашньому скористуюся безтурботним ранком і перепишу ще одного вірша з заповідного портфелю нашого предоброго капітана.
РУССКОМУ НАРОДУ.
1854 года.
— "Меня поставилъ Богъ надъ русскою землею," —
Сказалъ намъ русскій царь:
— "Во имя Божіе склонитесь прадо мною,
Мой тронъ — его алтарь!
Для русскихъ не нужны заботы гражданина,
Я думаю за васъ!
Усните. Сторожитъ глазъ царскій властелина
Россію всякий часъ.
Мой умъ васъ сторожитъ отъ чуждыхъ нападеній,
Отъ внутренняго зла.
Пусть ваша жизнь течетъ вдали заботъ въ смиреньи,
Спокойна и свтла!
Совты не нужны помазаннику Бога:
Мн Богъ даетъ совтъ.
[Народъ идетъ за мной невидимой дорогой,
Одинъ я вижу свтъ].
Гордитесь, русскіе, быть царскими рабами,
Законъ вашъ — мысль моя!
Отечество вамъ — флагъ надъ гордыми дворцами,
Россія — это я".
Мы долго врили: въ грязи восточной лни
И мелкой суеты
Покорно цаловалъ рядъ русскихъ поколній
Прахъ царственной пяты.
Бездйствіе ума надъ нами тяготло.
За грудами бумагъ,
За перепискою мы забывали дло;
Въ присутственныхъ мстахъ
Въ защиту воровства, въ защиту нераднья
Мы ставили законъ;
Подъ буквою скрывались преступленья,
Но пунктъ былъ соблюденъ;
Своимъ директорамъ, министрамъ мы служили,
Россію позабывъ,
Предъ ними ползали, чиновъ у нихъ просили,
Крестовъ наперерывъ;
И стало воровство намъ дломъ обыденнымъ,
Кто могъ схватить — тотъ бралъ,
И тотъ межъ нами былъ всхъ боле почтенный,
Кто боле укралъ.
Разводъ опредлялъ познанье генерала,
Глупъ онъ, [или] уменъ,
Церемоніальный маршъ и выправка ршала,
Чего достоинъ онъ.
Бригадный командиръ быль лучшій губернаторъ,
[Искуснйшій стратегъ,]
Отличный инженеръ, правдивйшій сенаторъ,
Честнйшій человкъ.
Начальникъ низшій, права не признавая,
Былъ деспотъ, полубогъ;
Безсмысленный сатрапъ былъ царскій бичъ для края,
Губилъ, вредилъ, гд могъ.
Сталъ конюхъ цензоромъ, шутъ царскій адмираломъ,
Клейнмихель графомъ сталъ!
Россія отдана въ аренду обираламъ...
Что жъ русскій? Русскій спалъ...
Кряхтя, несъ мужичокъ, какъ прежде, господину
Праддовскій оброкъ;
Кряхтя, помщикъ несъ вторую половину
Имнія въ залогъ.
Кряхтя, попрежнему дань русскіе платили
Подъячимъ и властямъ,
Качали головой, шептались, говорили,
Что зто стыдъ и срамъ,
Что правды нтъ въ суд, что тратятъ милліоны,
— Россіи кровь и потъ —
На путешествія, кіоски, павильоны,
Что плохо все идетъ.
Потомъ за ералашъ садились по полтин,
Косясь по сторонамъ;
Рашели хлопали, бранили Фреццолини,
Лорнировали дамъ
И низко кланялись продажному вельмож
[И грызлись за чины,
И спали, жизнь свою заботой не тревожа,]
Отечества сыны!
Иль удалялись въ глушь праддовскихъ имній
Въ бездйствіи жирть,
Мечтать о пирог, бесдовать о сн,
Животнымъ умереть.
А если кто-нибудь средь общей летаргіи,
Мечтою увлеченъ,
Ихъ призывалъ на брань за правду и Россію,
Какъ былъ бднякъ смшонъ!
Какъ ловко надъ его безумьемъ издвался
Чиновный фарисей,
Какъ быстро отъ него, блдня, отрекался
Вчерашній кругъ друзей!
И подъ анафемой абщественнаго мннья,
Средь смрада рудниковъ
Онъ узнавалъ, что грхъ прервать оцпеннье,
Тяжелый сонъ рабовъ;
И онъ былъ позабытъ; порой лишь о безумц
Шептали здсь и тамъ:
"Быть можетъ, онъ и правъ... да, жалко вольнодумца,
Но что за дло намъ?".
Спасибі Іванові Никифоровичу Явленському за те, що він одмовився від сніданку й допоміг мені скінчити чудову прелюдію до чудового вірша, який я, коли Бог поможе, перепишу завтра.
19 [вересня].
Не хвалися, идучи на рать,
А хвалися, идучи съ рати.
Учора ввечері подорожники й подорожниці заграли по останній пульці преферансу в кают-компанії "Князя Пожарскаго". Розрахувалися й розплатилися до шага за всі пульки, заграні підчас рейсу, себто від 22 серпня. Покінчивши цю справу, сіли за вечерю, зготовлену з останньої провізії. Повечеряли, звичайно, востаннє в кают-компанії. Випили останній херес, мадеру і, здається, шампанське. Склали проєкт завтрішнього обіду в Нижному Новгороді й розійшлися спати. Добре! На світанку "Князь Пожарскій" підняв котвицю, свиснув, пирснув і весело залопотів своїми величезними колесами. Добре! Береги швидко змінюють свої контури. Пролітаємо ми повз мальовничо положене село Зімєнку дідича Дадянова, що вславилось такою подією: минулого літа, коли достигло жито і пшениця, мужиків вигнали жати, а вони, щоб одразу спекатись панщини, підпалили збіжжя з усіх боків під сприятливий вітер. Шкода, що ярина не поспіла, а то б і з нею заразом покінчили. Радісна подія! Так ось летимо ми щодуху повз те славне село, аж гульк! ліве колесо перестало вертітись, і "Князь Пожарскій" дельфін обернувся в черепаху. "Що сталось?" — загомоніли всі нараз. "Шатун тріснув!" — гукнув у відповідь самотній голос машиніста. Я зміркував, що перед вечором ми не будемо в Нижньому Новгороді, чи то пак до вечора не будемо обідати. Зміркувавши таке, я пішов до капітанської світлиці, випив добру шклянку цитринівки, закусив решткою новопетровської шинки, взяв якусь ґазету, ліг та й заснув собі з Богом. Прокидаюсь, а наш "Князь Пожарскій" стоїть собі, теж із Богом, на Телячому Броді. Собачий Брід якось переліз, а Телячий не під силу було. Що робити? "Павзитися", себто перевантажуватись. Павза ця тягнеться й досі, себто до першої години вночі. А подорожники й подорожниці розважаються на тще серце в розгардіяша, дожидаючи нижнєгородського обіду.
20 [вересня]. Павза протяглася за північ. На світанку "Князь Пожарскій" підняв котвицю, і, як підстрілений орел, залопотів своїм одиноким колесом. Зійшло сонце й освітило чарівні околиці Нижнього Новгороду. Я хотів був хоч щонебудь нарисувати, але, на жаль, дрижання чардака при одному колесі ще чутніше, а сірі, вогкі хмарки не забарилися закрити животворче світило й заслонити живу декорацію прозорим сірим туманом. Декорація від туману стала ще чарівніша, але рисувати її було цілком неможливо: "тучки небесныя, вчныя странницы", пустили з себе таке паскудство, що я сховався до капітанської світлиці і взявся за свої чували (торби).
В одинадцятій годині ранку "Князь Пожарскій" закотвичився проти Нижнього Новгороду. Хмарки розійшлися, і сонечко привітно освітило місто і його чудові околиці. Я вийшов на берег і без допомоги візника піднявся на гору повз церкву св. Юрія — красуню XVII століття. Зайшов у ґімназію до Бобржецького, колишнього студента київського університету; не заставши його вдома, пішов до Кремлю. Новий собор — гидка будівля. Це величезна квадратова ступа з пятьма короткими товкачами. Невже це діло рук Костянтина Тона? Трудно повірити. Скоріше це твір самого "неудобозабываемаго" Тормаза. Далі: дар вдячного потомства громадянинові Мінінові і кн. Пожарському, — копійчаний дар, що вкриває неславою невдячне потомство! Втішно, що цей шеляговий обеліск уже переломився.
Із Кремлю зайшов я знов до Бобржецького і знов не застав його вдома. З ґімназії пішов я шукати на Покровській вулиці дому Свєрчкова — помешкання О. О. Сапожнікова. Знайшов. І ледве встиг привітати з тимчасовим новосіллям господиню, господаря і взагалі сопутниць та сопутників, аж ось приходить Микола Олександрович Брилкін (головний керівник компанії пароплавства "Меркурій") і нишком од інших каже спочатку господареві, а потім мені, що він має особливий наказ поліціймейстра повідомити його про мій приїзд до міста. Я хоч і бита голова, але така несподіванка мене збентежила. Поснідавши абияк, я подався на пароплав, подякував моєму доброму приятелеві капітанові за його послуги, взяв свій пашпорт і передав його разом із речами М. О. Брилкінові. Трохи заспокоївшись, я втретє пішов до Бобржецького, і на цей раз дім його зустрів мене широко простягненими обіймами. У восьмій годині ввечері я пішов до М. О. Брилкіна, провів у нього години зо дві в дружній розмові, взяв у нього для прочитання "Голосъ изъ Россіи", лондонське видання, і пішов до Павла Абрамовича Овсянникова, на мою тимчасову кватирю.
21 [вересня]. Мої нові добрі друзі М. О. Брилкін та П. А. Овсянников порадили мені прикинутись хворим, щоб уникнути мандрівки (та ще хто зна, чи не етапом) до Оренбурґу по наказ про звільнення. Я зміркував, що не гріх лицемірством перемогти підлість, і прикинувся хворим. До першої години лежав, читав "Голосъ изъ Россіи" і дожидав лікаря та поліціймейстра. А в першій годині махнув рукою й пішов до Сапожнікових. По обіді відпровадив моїх добрих, милих сопутників і сопутниць до поштової контори й попрощався з ними. Вони поштовими каретами поїхали до Москви. Коли ж я з вами побачусь, наймиліші люди? Просив Комаровського та Явленського цілувати в Москві мого старого друга М. С. Щепкина, а Сапожнікова просив цілувати в Петербурзі мою святу заступницю графиню Н. І. Толстую. От тобі й Москва! От тобі й Петербурґ! і театр, і Академія, і Ермітаж, і солодкі, дружні обійми земляків, друзів моїх Лазаревського та Гулака-Артемовського! Прокляття вам, корпусні та інші командири, мої мучителі безкарні! Гидко! Не по-людському, мерзенно гидко!
У сьомій годині ввечері завітав я до М. О. Брилкіна. Зустрів у нього Овсянникова та Кішкіна і дружньою, щирою розмовою заглушив зойк так несподівано, так паскудно, підло зраненого серця. Коли б не ці добрі люди, мені довелося б тепер сидіти за ґратами та чекати наказу про звільнення або просто кинутися в обійми красуні-Волги. Останнє, здається, було б легше.
22 [вересня]. Сьогодні, як і вчора, погода препогана: сльота й паскудство. На вулицю вийти нема змоги. З-за кремлівського муру собор показує бридкі товкачі з банями на шталт ріпи; з мого помешкання нічого більше не видко. Нудно! Лікаря і поліціймейстра чекав, як і вчора і, не дочекавшись, пішов до М. О. Брилкіна на обід. По обіді, як і перед обідом, лежав і читав "Богдана Хмельницького" Костомарова. Чудова книга! вона вповні змальовує цього ґеніяльного бунтаря. Корисна, повчальна книга! Історична література сильно пішла наперед за останнє десятиліття. Вона освітила подробиці, закопчені димом ладану, що ним кадять перед порфірородними божками.
23 [вересня]. Погода безперестанку паскудна; я безперестанку лежу та читаю Зиновія Богдана. Чудова, сучасна книга! Знечевя нарисував сьогодні портрет В. В. Кішкіна — досить добре. Обідав, як звичайно, у М. О. Брилкіна і, як звичайно, по обіді читав та спав.
24 [вересня]. М. О. Брилкін їздив до Балахни з містером Стремом, американським інженером, оглянути пароплав і баржі, що там будуються для компанії "Меркурій". Знечевя і я напросився їм у сопутники. Чепурний, новенький пароплав "Лоцманъ" в полудень підняв котвицю й поніс нас угору Волгою. По всяких зупинках у пятій годині вечора ми нарешті спинились біля Балахни. Ледве встиг видряпатися на купу колод та глянути на цю родительку численних мальовничих "расшивъ", інспекція скінчилась, і я пішов до "Лоцмана".
З оповідань я довідався, що Балахна одна з головних корабелень на берегах Волги, — те саме, що на Оці Дєдново, де голяндські майстри будували перший російський корабель "Орелъ". У десятій годині вернулися до Нижнього, пообідали, чи пак повечеряли, та розійшлися спати.
25 [вересня]. Ранок був хоч і похмурий, але принаймні без вітру й дощу. Скориставшись цією безбарвною погодою, я з ґаночка моєї кватирі зрисував верх церкви св. Юрія. Хоч щось, та робив.
26 [вересня]. Знов дощ, знов сльота. Справді безвихідне становище. Старовинні нижнєгородські церкви мене просто зачарували. Вони такі милі, так гармонійно мережані, а гидка погода не дає мені їх рисувати. Одначе, я сьогодні обдурив уперту погоду. Рано вранці пішов до трахтиру, загадав собі чаю й нарисував з вікна Благовіщенський собор. Найстаріша в Нижньому церква. Треба буде довідатись про час її збудування. Але від кого? До пяних, патлатих ... не хочеться мені звертатись; а більше — нема до кого. Нижній Новгород — з кожного погляду цікаве місто, та не має дрюкованого провідника. Дико! по-татарському дико!
27 [вересня]. Проходячи повз церкву святого Юрія та побачивши, що двері церкви відчинені, я ввійшов до притвору і, жахнувшись, спинився. Мене вразила якась бридка потвора, нарисована на трьохаршинній круглій дошці. Спочатку я подумав, що це індійський Ману або Вішну заблукав до християнської божниці поласувати ладаном та оливою. Я хотів увійти до самої церкви, коли двері розчинилися, і вийшла пишно й чепуристо вбрана, вже не цілком свіжа пані і, обернувшись до намальованої потвори, тричі побожно й кокетно перехристилась і вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця! І напевне повія. Та хіба вона одна? Мільйони на неї схожих, безглуздих, з покаліченою душею ідолопоклонниць. Де ж християнки? Де християни? Де безплотна ідея добра й чистоти? ... Мені не стало духу перехриститися й увійти до церкви; з притвору я вийшов на вулицю, і очам моїм показалася на темному тлі широкої луки блискуча, ґраціозно-звивчаста красуня-Волга. Я вільно зідхнув, мимоволі перехристився та пішов додому.
28 [вересня]. Нарисував портрет мамзель Анхен Шауббе, ґувернантки Брилкінів; це дуже мила молода німочка, жива, наївна, справжній хлопчик у спідничці.
Прочитав комедію Островського "Доходное мсто". Не сподобалась. Багато зайвого, що нічого не висловлює. І взагалі — незграбно; особливо ненатуральні жінки. Незабаром її будуть виставляти на тутешній сцені. Треба буде подивитись.
Надвечір кликала мене чогось поліція, але я не пішов.
29 [вересня]. Сонце сьогодні зійшло ясно, весело. Я пішов до Кремлю й почав рисувати соборну дзвіницю, але руки так змерзли, заклякли, що я ледве міг зробити загальний контур. Користуючись усмішкою осіннього дня, я після сніданку пішов до Печерського манастиря з наміром нарисувати цю мальовничу оселю. Вибрав пункт. Приліг відпочити і задрімав під теплим, пестливим промінням сонця та так міцно задрімав, що прокинувся вже перед заходом сонця. Вертаючись додому повз Ґеорґіївський публічний сад, я завернув у сад і зустрів багато публіки, що там прохожувалась, — обох статей і всякого віку. Серед жінок, як на вибір, не зустрів ні одної не те що красуні чи гарненької, а навіть і такої собі не зустрів. Погані та, здається, здебільшого старі панни. Бідні старі панни!
30 [вересня]. Дожидаючи непроханого гостя — п. поліціймейстра, я запропонував сеанс моєму доброму господареві Павлові Абрамовичу Овсянникову. Портрет був закінчений до другої години досить вдало, а п. Лапа (так він прозивається) до нас не завітав. Погода чудова. Я вийшов на бульвар. Серед іншої публіки я зустрів на бульварі дітей — три дівчинки та хлопчика. Гарнесенькі і жваві діти. Їх одяг здався мені і дивний, і мізерний. На дівчатках були якісь коротесенькі легенькі діряві мантильхи дворянсько-німецького крою, рученята голі, ноги майже босі. На хлопчику вовняний сірий бриль з пером, така сама, що й на дівчатках, мантилька, а черевики ще гірші. Взагалі вони мені здались подібні до трупи дітей-комедіянтів. Я дійшов з ними до цукерні, купив їм за коповика солодких пиріжків і познайомився. Зовуть їх: Катя (найжвавіша), Надя й Дуня, а хлопчика — Саня. Вони — діти якогось Арбєнєва, театрольного музики. Отже, я не дуже помилився. Прощаючись, вони запросили мене до себе в гостину, і я, звичайно, обіцяв прийти.
Розпрощавшись із дітьми, я згадав Олексія Панфиловича Панова, кріпака-Паґаніні з "Князя Пожарскаго". Він зимує в Нижньому і мешкає десь напроти архиєрейського дому. З Ґеорґіївського набережжя пішов я до архиєрейського дому, щоб знайти помешкання й одвідати мого улюбленого віртуоза. Одначе, помешкання віртуоза я не знайшов, а по дорозі зайшов до архиєрейського саду. Це — здебільшого липовий, огорожений деревяним парканом гай, а серед нього пишається величезний трьохповерховий будинок, наче казарма (архиєрейська "келія"). Недалеко від будинку між деревами — альтанка з дзвонами, а на другому боці також між деревами — чотири вулики, оздоблені, як надмогильні памятники. Скрізь — пусто й сумно; фізична гниль і моральний застій відбивається на всьому. Гидко! Прийшовши додому, я на сон грядущий прочитав "Разсказъ маркера" графа Толстого. Фальшована простота цього оповідання надто очевидна.
--------------------------------------------------------------------------------
Примітки.
1. Запис під цією датою не Шевченків. Див. у примітці. — Ред.
Запис під датою 11 вересня переносимо сюди, до приміток. Увесь він зроблений не Шевченковою рукою, а рукою капітана В. В. Кішкіна. Перекласти на українську мову цей (дуже невдало вистилізований) запис, писаний капітаном на похміллі, — не можна. Подаємо його тут лише з незначними правописними змінами. Написаний він у стилі промови писаря Пістряка з "Конотопської відьми" Квітки-Основяненка. Запис Кішкіна не вимагає коментарів, — коментує його атмосфера, в якій він зявився на світ, автім треба й у ньому підкреслити важливі психолоґічні моменти. Думка "напитися" прийшла поетові в голову ще 9. ІХ., коли він згадав про свій перший переїзд через Сімбірське на страшне заслання. Того самого дня його роздратувало відношення тверського дідича до справи визволення кріпаків та "льокайсько-німецька" фізіономія рос. бюрократа Ренненкампфа. 10. ІХ Шевченко загуляв, як видко з Кішкінового запису, в інтимному товаристві ("не иде на совтъ нечестивыхъ"), і трохи підпивши ("подъ мухою"), "вщалъ неподобныя изреки грховному міру сему, изрыгая ему проклятія", бо думка його "ретива" була "за человчество", себто Шевченко, очевидно, з піднесенням промовляв на тему визволення кріпаків, а може і взагалі на тему політичних утисків, і коли Кішкін заснув, продовжував розмову вже з простим робітником-кочегаром, очевидно, виголошуючи "дифирамби" робітничому класові (пор. кінець), можливо — в дусі діятриби, записаної під 27. VIII (стор. 119). Ось як виглядає той запис, що за його несмачний характер відповідає Кішкін:
"[11 сентября]. Такъ какъ отъ глумленія пьянственнаго у Тараса колеблется десница и просяй шуйцу, но и оная въ твердости своей поколебася (тожъ отъ глум[л]енія тогожъ пагубнаго пьянства), вслдствіе чего изъ состраданія и любви къ немощному, пріемлю трудъ описать день, исчезающій изъ памяти ослабвающей, дабы оный былъ нкіимъ предреченіемъ таковыхъ же будущихъ и столпомъ якобы мудрости (пропадающимъ во мрак для человчества, не бывъ изречено литерами) — мудрости, говорю, прошедшаго. Историкъ вщаетъ одну истину, и вотъ она сицевая:
"Борясь со страстьми обуревающими — и по совту великаго наставника ("не иде на совтъ нечестивыхъ и на пути гршныхъ не ста, блаженъ убо") и совлекая ветхаго человка, Тарасъ имярекъ, вооружася духомъ смиренія, удаливыйся во мракъ думы своея, ретива бо есть за человчество, во единъ вечеръ былъ причастенъ уже крещенію духомь по смыслу Св. Писанія: "Окрестивыйся водою и духомь спасенъ будетъ". Вкусивъ по первому крещеніе водою (въ зловоніи же и омерзеніи непотребнаго человчества водкою сугубо прозываемое), былъ оный Тарасъ зло подходящъ по духу Св. Евангелія — пропитанъ б зло: не остановился на полупути спасенія, глаголивый "Елицы во Христа крестистеся, во Христа облекостеся". Не возмогивый (по тлнію и немощи тлесн) достичи сего крайняго предла, идже ангелы уподобляются, Тарасъ зашелъ таки далеко, уподобясь тому богопріятному состоянію, коимъ не вс сыны Божіи награждаются, — иже на языц порока и лжи тлетворной мухою зовется. И б свирпъ въ семъ положеніи, не давая сомкнуть мн зницы въ ночи часа одного и вщая неподобныя изреки грховному міру сему, изрыгая ему проклятія, выступая съ постели своей босъ и въ единомъ рубищ, яко Моисей преображенный, иже б писанъ рукою Брюно [Бруні — Ред.] выступающимъ съ облакъ къ повер[г]шемуся во прахъ Израильтянину, жертвоприносящему тельцу злату. Въ той веси быль человкъ нкій — сего изліянія убояхуся, шубкой закрыся и тутъ же, яко мельчайшійся инфузорій легкимъ сномъ забывся. — Тутъ слдуетъ проблъ, ибо Тарасъ имлъ свидтелемъ своего величія и торжества немудраго нкоего мужа — мала, неразумна и на язык тогожъ злорчія кочегаромъ зовомаго, кой б тихъ и тупомысленъ на дифирамбы невозмутимаго Тараса. — В. Кишкинъ.
Р.S. Дале не жди тожъ отъ Тараса, о! бдное имъ любимое человчество! никакого толку и большаго величія, и мудраго слова, ибо — опохмлившійся, яко нкій аристократъ (по писанію крестивыйся водкою), — опохмленіе немалое и деликатности непослдней водка вишневая счетомъ пять (а онъ говоритъ 4, — нехай так буде), при оной цыбуль и соленыхъ огурцовъ веліе множество."