Горбань Катерина,
студентка 5 курсу,
спеціальність «Журналістика»

Далеко за межі України лине слава Тараса Шевченка, великого поета, письменника, художника, який з глибоким болем і тугою писав про складну долю своєї Батьківщини. Тисячі рядків, написаних Творцем, за півтора століття торкнулися сердець мільйонів людей з усього світу. Безліч висловів Кобзаря стали крилатими, а деякі навіть були обрані життєвим кредо багатьох шанувальників творчості Шевченка.

Цікаво, якби Тарас Григорович жив у наш час, у цей складний і переломний момент для України та її народу, про що писав би він тоді? Мабуть, нічого не змінилося б: душевний біль, переживання, презирство до ворогів-бунтівників, до насильства… Твори Кобзаря актуальними залишаються й тепер, у них звучить правда про нашу з вами Батьківщину, про нашу силу, віру в майбутнє та єдність… Хоча останньої вже давно немає на нашій землі…

Гомонить Україна. І гомін той ніяк не припиняється, а  тільки стає сильнішим. Про Україну гомонить увесь світ, але не так, як  ми  про те  мріяли. Осуд, гнів, жаль, насміх – усе це ми можемо побачити в національній та зарубіжній пресі, що висвітлює сьогоднішні українські події.

«Було колись в Україні, вміли панувати…». З дня отримання Україною  незалежності пройшло небагато часу, але всі ми змогли простежити становлення нової держави, сильної, самостійної, самодостатньої. Із кожними виборами нового президента, з проведенням кожної реформи чи ухваленням нових законів у країні з’являлися незадоволені діями влади люди. Майдани, революції, мітинги… Це було завжди, але кров тоді не проливалася в такій кількості. Українці не били й не підпалювали своїх співвітчизників, не стріляли в них з автоматів, хоча й говорять, що з пневматичних. Сини не били батьків, діти не били дітей. Ніхто не знищував культурне надбання країни, не проклинав Бога.

Хоч і здавалося багатьом, що раніше не вміли керувати Україною, але ми жили в порядку. А що зараз? Рвуть державу на шматки, тягнуть її в різні боки, ріжуть без ножів серця українських патріотів. Звірство прикривається награним патріотизмом, ховається за спини своїх лідерів. Складається таке враження, що чоловікам набридло грати у війну на комп’ютері, тому вони вирішили влаштувати собі війну справжню, з болем та кров’ю… Гинуть чиїсь діти, травмуються чиїсь близькі, рідні люди. А за що? За ідею? То яка ж у всіх ідея? Розірвати рідну землю? – Виходить, що так.

Не вміють сьогодні панувати! НЕ ВМІЮТЬ! 

Навіть подумати ніколи не могли, що докотимося до такого. Не поляки і не росіяни, не німці й не американці, УКРАЇНЦІ! – свої ж сини розпинають Україну! Насильство, звірство, ненависть, дике бажання крові – ось, чим зараз примітна наша держава.

Звідки взялися такі ганебні «сини», як «тітушки»? Звідкіля беруться провокатори? З яких країв з’їхалися в серце Батьківщини усі ті безробітні чоловіки, які вже кілька місяців живуть на майдані, брудні, голодні, дикі? Коли міліція, яка має нас оберігати, отримала право бити безвинних, жінок, дітей?..

«Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали…». Ви б навели порядок  в Україні, ви змогли б розбудити здоровий глузд та чистий розум у тих, хто зараз не усвідомлює, що робить. Шкода, що гетьмани, так само, як і лицарі, сьогодні перевелися на землі. Вони б знайшли вихід із такої складно ситуації. Та чи знайде той вихід наше керівництво?..

«Зажурилась Україна –  така її доля…».  Огорнуло сумом цілу Україну. Народ у депресії. Скрізь звучить одна й та сама тема – майдан… Розкол влади, розкол у народі, криза в почуттях. Чи на таку долю для України очікували ті люди, які так довго добивалися для неї незалежності? Чи такого щастя для свого народу прагнули колишні лідери? Скільки пройде часу між теперішнім і майбутнім, щоб люди забули весь нинішній жах, щоб мир і спокій запанували на вулицях Києва та інших міст нашої держави? Відповідь дасть тільки час.

«Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем'я люте. В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».Любити Україну закликавТарас Шевченко своїх співвітчизників, та, на жаль, ми забули вже ці рядки. Любов до України гасне, як сонце на заході, патріотизм зникає, а натомість народжується «патріотичність фальшива», страх, ненависть до людей і до рідної землі.

Не дивлячись на всі гіркі біди, що випали на долю нашої країни, ми все ж маємо плекати в своїх душах любов до рідного краю, до українського народу. Ми повинні поважати вибір інших та прагнути до миру в домівках, до ладу в Україні та в світі.

Історія повторюється за принципом спіралі. То ж чи був Тарас Шевченко Провидцем? – Так, звісно був! Він передбачив майбутню долю України. Про неї він писав своїм сучасникам та новим прийдешнім поколінням, серед яких є і ми – сучасні українці з новими поглядами на життя й надіями на щасливе стабільне життя.  То ж віримо в краще, прагнемо до світла, але… Але спершу треба знайти відповіді на запитання «Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?»…