Постать Тараса Шевченка в рецепції Оксани Іваненко

Сеймовська Ганна

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка,

Ровеньківський факультет

Уже не одне десятиліття критики та літературознавці досліджують творчість нашого поета Тараса Григоровича Шевченка. Але ця геніальна постать цікавить і багатьох письменників, які у своїх художніх творах розкривають образ Тараса Шевченка, наприклад, С. Голованівського „Поетова доля”, В. Суходольського „Тарасова юність”, Ю. Костюка „Тарас Шевченко”, С. Васильченка „В бур’янах”. Актуальність нашої літературознавчої заяви полягає в тому, що всі письменники бачать цей образ по-своєму, у деяких випадках цей художній образ не відповідає реальним біографічним фактам.

Рецепція образу Кобзаря у творчості відомої дитячої письменниці Оксани Іваненко презентована романом „Тарасові шляхи”. Не випадково цей роман дістав загальне визнання вчених і читачів. Так, Ю. Кобилецький вважає, що він є „значним надбанням всієї історико-біографічної прози” [3, с. 68]. У той же час С. Крижанівський оцінює його як „епопею життя нашого Кобзаря”[4, с. 67].

Метою нашої розвідки стало завдання з’ясувати, чому письменниця взяла саме цей образ до уваги й яка авторська рецепція цієї непересічної постаті.

Як засвідчує сама авторка, творчість Тараса Шевченка її цікавила ще чи не з самого дитинства. Так, на святах поета вона декламувала напам’ять вірш О. Афанасьєва-Чужбинського „Шевченкові” (1841). Відомо, що цією поезією прийнято починати відлік життєписів про Шевченка. Вона знала посвяти В. Александрова „Брате-голубе Тарасе!” (1846), М. Максимовича „На святе Благовіщення” (1858), М. Некрасова „На смерть Шевченка” (1861), О. Навроцького „Сумує і плаче” (1861), О. Кониського „На похорон Шевченка” (1861), Ю. Федьковича ”Осьмий поменник Тарасові Шевченкові на вічну пам’ять” (1869). „Ім’я Тараса Шевченка, – свідчить О. Іваненко, – з перших кроків мого життя було мені відоме і близьке… Щороку в березні місяці в Шевченкові дні влаштовувались ранки та вечори… У залі портрет Шевченка, оздоблений вишитими рушникам, квітами. Ми всі в українських вбраннях, слухаємо, схвильовані і зворушені, доповідь про його життя, гірке і прекрасне, потім виступаємо самі, потім всі співають стоячи його „Заповіт”[1, с. 21 – 22]. І в часи настання її зрілості цей процес поглиблювався та набирав масштабності. Одночасно з багатогранної спадщини Шевченка О. Іваненко вбирала в себе дух українського народу, його драматичну історію й національну самобутність. Роман „Тарасові шляхи” має реальну основу. Його появі, як пише письменниця, передувало „доскональне, максимально можливе вивчення не лише життя основного героя, а й доби, оточення”[1, с. 54]. Цього письменниця досягла внаслідок напруги сил і властивої їй кмітливості. Ймовірно, саме ця цікавість письменниці і дала поштовх до написання роману.

Щодо самого образу, то вперше у творі ми зустрічаємося з ще малим Тарасом, якого авторка нам змалювала дуже щирим, допитливим, розвинутим не за роками хлопцем, його цікавить все до дрібниць: „Чорний шлях Тарас добре знає. Він проходить повз їхнє село, повз самісіньку хату, бо хата їхня саме край села стоїть, кособока, старенька, як бабуся з підсліпуватими очима. Цим шляхом ходять і тато і мати на панське поле, як його не знати! – А чого він Чорний, тому що чумаки чорні? – І дивно Тарасові. Ідуть, їдуть чумаки, чорні, засмаглі, своїм Чорним шляхом, степами, селами, такими, як їхня Кирилівка, а потім шлях цей аж на небо веде, і на небі його вже Чумацьким звуть, бо там зорі світять, і від них, звичайно, дуже видно і ясно, як удень” [2, с. 44].

Оксана Іваненко показала нам образ Тараса Шевченка як людину-патріота, справжнього патріота. Цього малого хлопчика „з самих пелюшок” манить історія свого народу, його минуле. У хлопця пробуджується національне почуття. Він із захопленням слухає історії від свого діда про запорожців і гайдамаків, чумаків: „Був у нас отаман – орел – запорожець Максим Залізняк. Бачив його, бачив, як приїхав він з Мотриного монастиря. Як глянув на нас, серце в мене запалало. – З того монастиря, куди ми йдемо? – питає Тарас і аж захлинається від цікавості. – Еге ж, із того. – Ну, кажіть, кажіть, діду…” [2, с. 51]. Незважаючи на те, що він кріпосний, хлопець виявляє неабиякий хист до навчання, шалене бажання вчитися. Йому це дуже легко вдається: „Швидко прочитає він те, що інші по складах виводять, і нудно йому сидіти в брудній, непривітній, голій хаті, з столом та ослонами, що зветься школою. Тільки дяк одвернеться, він шасть – і вже надворі, і вже дременув до стодоли.” [2, с. 63].

Але те, що він бачить щодня, накладає значний відбиток у світогляді хлопця. Смерть матері та батька через щоденну панщину пробуджують у нього непримиренну жагу до волі. Протягом усього роману образ Тараса Шевченка має в Оксани Іваненко волелюбний характер. Він не хоче бути „козачком” у пана, він прагне свободи, хоче займатися своєю улюбленою справою – малювати: „Невже мені тут бути? – спитав сам себе Тарас. – Вік наймитом? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати – нічого більше б і не хотів” [2, с. 75 ]. Але ця неволя породжує лише люту ненависть до деспотичної царської влади: „– Я підпалю пана, – казав той. – Я помщуся за себе і за всіх. Я заріжу його. – Що ти, Тарасе, схаменись, заспокойся! – вмовляв його друг, сам украй схвильований. – Ти лише занапастиш своє життя”[2, с. 121]. І ось коли ця довгоочікувана воля приходить, у Тараса немає навіть слів, одні емоції: „– Воля! Воля!.. – ледве вимовив Тарас, побожно поцілував папір і заплакав” [2, с. 142 ].

Доречно буде сказати, що Оксана Іваненко при створенні цього образу приділила багато уваги, як на мене, Шевченкові як митцю. У творі він постає перед нами як геніальний художник, роботами якого захоплюються відомі на той час особистості. Також не можна не звернути уваги на те, як захоплюється Тарас, слухаючи поезії Пушкіна: „Спочатку, навіть не розбираючи слів, Тарас відчув лише музику їх. Він зупинився з широко розкритими очима, боячись пропустити хоч одне слово. Потім він одразу побачив; усе перед собою: і бурю-завірюху, і самітну хатину, і стару-стару бабусю з кужільцем у руках” [2, с. 112]. Я гадаю, у цих рядках Оксана Іваненко розкрила всю внутрішню, духовну красу свого образу. Адже така реакція може бути тільки у людини, яка по-справжньому цінує і розуміє всю силу прекрасного, у людини з багатим внутрішнім світом, у справжнього генія.

Протягом усього твору образ Тараса Шевченка має страдницький характер. Він зазнає як фізичних, так і моральних страждань. Але водночас цей образ оптимістичний. Пропускаючи всі ці муки через себе, Тарас каже сам собі: „Терпи, козаче, отаманом будеш”.

Отже, авторська рецепція образу Тараса Шевченка в романі, на мою думку, має цілком реалістичний характер, вона майже нічим не відрізняється від істинної постаті нашого генія. І хоч у даній роботі і була спроба розкрити цей образ, але ця заява, як на мене, має необмежені перспективи дослідження в подальших дискусіях.

Література

1. Іваненко О. Завжди в житті. Спогади / О. Іваненко. –К. : Рад. письменник, 1985. –382 с. 2. Іваненко О. Твори : в 5 т. / О. Іваненко. –К. : Веселка, 1985. –Т. 4. –479 с. 3. Кобилецький Ю. Великий і правдивий / Ю. Кобилецький // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. –К. : Веселка, 1986. –С. 68 – 70. 4. Крижанівський С. Подвиг труда і таланту / С. Крижанівський// Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. –К. : Веселка, 1986. –С. 67 – 68.

У статті подано рецепцію образу Тараса Шевченка в біографічному романі „Тарасові шляхи” Оксани Іваненко. Зазначено, що письменниці вдалося створити реалістичний образ поета, подати його як цілісну, духовно багату особистість.

Ключові слова: біографічний роман, реальна постать, художній образ.